Я не вмію писати про те, що не цікавить мене саму. А ще, у когось «Талант» має відомі родинні зв’язки зі стислістю («краткостью»), а мій, мабуть, сирота 🙂

Писатиму для Вас як мама, дружина, подруга і професійний психолог.

Сподіваюсь мій досвід зробить Вас неідеальними, але Щасливими мамами)))

І почну з того, що назрівало вже давно… Застереження, як не передати свій, чеснозароблений у Радянській виховній традиції НЕВРОЗ у спадок своїм дітям.

Тема відкрита для обговорення.

3 of us

Мене у свій час дуже здивувало, що є неврози, які передаються з покоління в покоління. До того, що існує у медицині  спадкова схильність до тяжких психічних захворювань (як шизофренія, епілепсія, тощо) я була готова, але мені і в голову не прийшло поставити в один ряд з ними «звичайний» невроз. Це, здавалось мені, те саме, що говорити про генетичну схильність до арахнофобії чи любові до кави…

Здивування, тим не менше, пройшло, а думка певним чином уклалася в голові.

Типовий невротик, щоб було зрозуміло, це людина з нестабільною самооцінкою. Вона не знає, грубо кажучи, хороша вона чи погана і потребує постійного підкріплення ззовні. А тепер уявіть, що підкріплення прийде негативне – найменша критика від близької (а може і зовсім не близької) людини, навіть у досить толерантній формі, може мати глибоко деструктивний, іноді травмуючий ефект. Чи можливо подобатись всім? А чи може невротик почуватись щасливим не подобаючись іншим? Сумніваєтесь? І правильно.

Чому ми такими стали? – Як на мене причина криється у традиціях радянського виховання.

Я не раз чула від старших поколінь, що у «їх час» було не прийнято завзято хвалити власних дітей. Принцип «хвалити повинні інші» і лише така похвала є «об’єктивною» і «заслуженою» глибоко в’ївся в виховну традицію радянського, а подекуди і пост-радянського періоду. Відкрито говорити про свою любов до дитини теж вважалось моветоном – любов проявлялась у турботі, забезпеченні комфортного/ситого побуту, а вербалізація вважалась такою, що розбещує «неокрепшие умы».

Ми повинні розуміти, що такими були тодішні реалії – ідеологія СРСР передбачала викорінення індивідуалізму і «вживлення» ідеалів саме колективного блага. А голодні роки, що періодично траплялися впродовж історії і які виховали не одне покоління – зробили їжу і тепло (нажаль, лише у температурному розрізі) мовою любові.

Саме так сформувалась певна невротизація цілих поколінь – нас, звично, більше критикували, обмежуючи права на прояви емоцій, ніж заохочували зауважувати власні потреби і (в кращому випадку) похапцем вчили обирати конструктивні шляхи для їх задоволення.

На виході ми отримали ціле покоління невротизованих мам, що подекуди усвідомлюють потребу виховати власних  дітей по-іншому, не так як виховували їх, інтуїтивно відчуваючи, що десь таки існує альтернатива. Нажаль, навіть маючи таке благородне бажання, часто та сама «сучасна» мама ловить себе на думці, що у певних ситуаціях повторює сценарій власних батьків. Бо практично неможливо зробити «щось», чого ти ніколи не бачив і саме «так», як тебе ніколи не вчили. Нам елементарно бракує знань та внутрішнього ресурсу (важко навчити когось бути в гармонії з собою, якщо сам тої гармонії в очі не бачив).

Вважається, що для того щоб виховати психічно здорову і стабільну людну ключовим є забезпечення ще впродовж першого року її життя умов «безпечного клімату». Такі умови включають:

  • Стабільність (зокрема емоційну стабільність матері, здатність не «включатися» у афект малюка);
  • Захист та підтримку;
  • Теплоту (емоційну);
  • Свободу дій (і почуттів);
  • Прогнозованість і передбачуваність.

Якщо Вам не вдалося бути такою мамою у перший рік життя немовляти (внаслідок післяродової депресії, результатів власного досвіду ітд) – найкраще, що ви можете зробити – це стати нею саме зараз.

Для початку спробуйте чітко розмежовувати оцінку дитини і її вчинків.  Часто діти, особливо у молодшому шкільному віці, не здатні відділити зовнішню оцінку своєму вчинку (розкиданим іграшкам, розбитій вазі) від оцінки себе. Говорячи «ти хуліган», малюк не здатний усвідомити, що хуліган він у конкретній ситуації. Отримуючи «двійку» за твір, при неправильному підході до оцінювання та гострій реакції батьків, дитина вбачає низьку оцінку не твору, а себе загалом.

Коли ми включаємося у афект (крайній вияв емоцій) дитини  (дратуємося, кричимо, погрожуємо)  – ми демонструємо власну нестабільність. А називаючи дитину «істеричною», чи вимагаючи «закрити рот» — виховуємо особистість, що впродовж життя пригнічуватиме емоції, заперечуватиме їх і страждатиме від їхнього накопичення та періодичних сплесків (емоційних та/або психосоматичних). Натомість, спробуйте навчити малюка розуміти власні почуття, називати їх, пояснювати…

Не намагайтесь бути «ідеальною мамою» — це діагноз, а не титул. Його вигадали тоді ж, коли придумали ставити дітей у куток. Будьте «доброю мамою», а якщо вийде – «мудрою». Не заперечуйте і не пригнічуйте власне почуття провини, гніву, образи. Спробуйте виплекати в собі те, чого, можливо,  не вдалось навчитися у дитинстві – розуміти і чути себе, досліджувати власні реакції.  Тоді Вам неодмінно вдасться щоразу свідомо обирати форму вияву сильних емоцій і не картати себе, коли вийшло не дуже добре. Наше завдання не уникати емоцій, які прийнято вважати негативними, а не накопичувати їх. Покарати дитину – не зло. Злом це стає коли ми накопичили в собі злості забагато, щоб зробити це покарання адекватним…

…і можливо наші діти отримають у спадок щось інше 😉

comments powered by HyperComments