Знайомтеся — це Надія, на фото їй рівно три місяці, а колись, майже чотири роки їй так хотілося в цей світ, що вона наплювала на усі гінекологічні прогнози, на усі готовності і можливості, недосиділа у моєму величезному і затишному пузі, якийсь місяць. Надя народилася в ніч на понеділок на восьмому місяці.

Я і досі боюся згадувати ті пологи. Мене відразу проймає жах. Жах невідомості, жах невизначенності. В найменші проблиски свідомості між наркозами я кричала «де моя Надія?». Я лізла до неї за три поверхи, знекровлена і розпанахана, бо мені треба було їй сказати «Дихай! Надусику, з усіх сил дихай і борися».

Пройшло вже багато часу і я ніколи відкрито про це не писала. Людство ж любить начепити миттю ярлики неповноцінності, а навіщо це моїй золотій, моїй безцінній дівчинці?! Цей текст я пишу скоріше для тих мам, які ось тіки зіткнулися з цим, які боряться чи боролися колись. Мені здається, що мої слова можуть комусь допомогти.

  1. «Ти ні в чому не винна».

Запамятай це, і повторюй собі постійно. Якщо ти під час вагітності не пила як проклята і не курила скати, не стрибала з парашутом і не займалася дзюдо, значить ти ні в чому не винна!!! Просто так буває. Це х@йова лотерея, яка нікому не подобається, яку ніхто не купував. Просто так буває. І те що ти їла помідори тут ні до чого. І прочитаний на ніч детектив тут ні до чого. Ти не винна! Ні в чому! Почуття провини часто найсильніше в таких випадках, але в ньому найбільше деструктиву. Близьких бажано теж не винуватить. Обмежте спілкування з усіма, хто посилює в вас це почуття провини, чи просто погіршує ваш стан. У мене був «повірений», мій коханий чоловік, який всім, хто мені в той час не подобався мав право говорити «Вона зараз в такому невменозі, ліпше з нею взагалі не говорити».

 

2. Ви маєте право перебувати в реанімації поряд з дитиною, якщо з нею не проводяться якісь дії.

Запам’ятайте, немає у нас такого закону, який може прогнати від дитини чисту і адекватну маму. Якщо лікар вам скаже «не можна» чітко і чемно попросіть його пояснити — чому не можна? коли буде можна? І де побачити документ, який вказує, що не можна?

Але і час, який ви проведете поряд з кювезом, проводьте з користю. Розпитуйте медперсонал, що відбувається, що ви можете зробити для дитини і для відділення? Долучайтеся до процедур. Моливо ви і сама зможете, протерти вологою губкою, поправити шапочку…

3. Не бійтеся дротів і трубок.

Найстрашнішим для мене було побачити мою малеську обгорнуту дротиками і трубочками і навколо все бликає, щось пищить, щось моргає. Це справді страшно. Але страх минає, якщо вам розкажуть, що означає червона мигалка на дисплеї, куди веде трубочка та чи інша, що це за дротики. Лікарі і медперсонал мають вам пояснювати. І не їм вирішувати, яка інформація вам потрібна, а яка зайва. Відсутність або обмеженість інформації — це початок істерики. А нікому в цьому випадку ваша істерика не потрібна. Але разом з тим не спішіть шукати інформацію в гуглі чи у подружок, бо всі озвучені варіанти — не ваші.  Якщо не довіряєте своєму лікарю, пошукайте іншого і постарайтеся проконсультуватися у нього додатково.

4. Питайте.

Про стан моєї дитини три дні мені говорили лише «стабільно-тяжолая, мамачка, а что ви хатітє?!». Саме із цієї фрази починало ширитися і колоситися почуття провини. Ні, таких фраз не повинно бути. Лікар має взяти історію вашої дитини і детально пояснити, що і як з нею відбувається, які процедури, які ліки. Розпитуйте до тих пір поки не зрозумієте самі. І тут робіть, що хочете з лікарем, але ви маєте це знати. Бо лікар неонатолог чи реаніматолог не буде з вашою дитиною возитися все життя. І це вам треба буде найближчі три роки розказувати при найменшому апчисі всім лікарям, що було, як було і що робили. Тільки, коли ви зрозумієте увесь стан речей, ви зможете нормально реагувати на всі зміни, що відбуватимуться в житті і в здоров’ї вашої дитини.

5. Довірена особа.

Хай з вами поряд в цей час буде довірена особа з холодним серцем, міцними руками і тверезим розумом, бо на лихо злітаються миттю всякі клекотуни. І починається — тут треба стопяту пачку туалетного паперу принести, туди десятий літр миючого для посуду, там треба купити ліків по списку ( а в тому списку, щось взагалі не із списку), там прийде якийсь, вибачте на слові «піп» який радитиме хрестити і відспівувати водночас бо так дешевше. Хто не був там, той не знає, скільки там ходить різних побирачів зі скорботними пиками. Нетривка і уражена психіка мами такого не витримає, тому хай поряд буде, чоловік, брат, мама із повадками генеральші, та хто завгодно, хто в цій ситуації може мислити тверезо.

6. Не забувайте про себе

Здоров’я твоє і твого чоловіка зараз теж дуже важливе, бо дитя почне дихати, бачити і розуміти, і що побачить? Замучених, хворих і знервованих людей?! Тому будь ласка не зволікай зі своїм здоровям виконуй всі рекомендації лікаря — це теж дуже!!! важливо. Зважай на те як почувається твій коханий. Чоловіки часто за зовнішньою непорушністю скелі тримають таку жахливу бурю емоцій. Тому не мовчіть, говоріть з ним, не давайте йому захлинутися у власни переживаннях. Якщо є можливість, то хай він хоч раз поговорить з психологом, чи психотерапевтом.

7. Не бійся просити про допомогу

Так ти маєш право на допомогу і не забувайся про неї говорити. У людей немає мієлофону і якою б не була близька подружка, вона не знає, що тобі саме зараз потрібно поплакати в її кашеміровий світер, а мама може так і не здогадатися, що в ту хвилину тотального страху, тобі хотілося її лінивих вареничків. Навіть слів підтримки чи спільної молитви ти можеш просити у сторонніх людей. Якщо для тебе це важливо, тільки скажи.

8. Вірь у свою поспішайку

Вірь у її сили, вірь у свою любов. Це чи не найголовніше.

Від повного безумства в лікарняній палаті на кілька дітних мам, мене рятувало тільки дихання за двох. Я уявляла, що наші легені зєднані між собою, і немов метелики крильми такт в такт рухаються, то здіймаючись, то опадаючи. Я дихала за двох, я подумки вчила свою манюньку дихати. І от одного ранку мені подзвонив чоловік і втаємниченим голосом сказав «вона дихає». Тому вірте в своїх дітей і знайте, що в них сили і жаги до життя часто значно більше ніж у нас дорослих слюньтяїв.

 

Наді вже скоро чотири. Вона не знає що хоче на Миколайчика — може чемодан справжнього лікаря і кілька «пупсів-пацієнтів», а може просто Хеллоу Кітті. Вона не хоче вчити дурний віршик в садочок, натомість смішно розказує «падав сніг на поріг». Вона дуже любить тата і котика фараона. Перед сном раує до тридцяти англійською, до 10 італійською, до двадцятип’яти українською. Любить шоколад і макарони. Каже мені «Люблю тебе ще дужчіше», лінькується писати, закохана в Антіна чи в Мішика. Чекає літа, бо літом буде «багато річки».

І тільки коли вона кричить «мама, я ниряю» і пригинається за ліжком, затримуючи дихання, у мене терпне серце.

Всім поспішайликам доброго янгола в дорогу і хай ваші сльози будуть тільки через подряпане коліно!

comments powered by HyperComments