Був у мене в школі друг. Дивно ми так дружили, якщо чесно: ще в 15-16 домовились, що років через «Х» одружимося і неодмінно всиновимо дитину. Чомусь нам так хотілось – своє + всиновлене.

Роки пройшли. Ми не одружилися, бо подружжям ми мабуть були б ще дивнішим, ніж друзями. Мене покинуло багато спогадів про ті особливі шкільні відносини, але якесь відчуття недовершеності, через нереалізовану мрію стати мамою самотньої дитини, залишилось жити глибоко… Ну або на поверхні. В кутку, в який я надаю перевагу, заглядати не часто.

За увесь той час я була в сиротинцях двічі – щоразу як волонтер. Щоразу я не плакала. І це «не плакати», було найважчим «не плакати» у моєму житті.

І оте невиплакане не дає мені спокійно жити далі.

Я, з міркувань самозбереження, намагалась не відчиняти ті двері.

Але потім я завагітніла. І мене накрило.

Потім народила Поліну і мене накрило ще плотніше.

Доброчинність, моральна і фінансова залученість не допомагала. Наче й добре діло зробила, а наче і відкупилась. Не те…

У моєму оточенні є сім’ї з дітьми, яких народжували випадкові жінки, а мамами ставали за покликом серця. І дивлячись на цих доглянутих, щасливих і дуже зворушливих дітлахів, я не можу уявити, що вони могли рости не в родині… Точніше – можу. І це страшно.

Ці думки тоді витоптали в мені дірку – відчуття якоїсь безвиході. Або піддатись і ридати над новонародженою малою, або щось з цим робити, щоб не встряти в славнозвісну післяпологову депресуху.

І тоді я дала собі слово, що любитиму свою малу за всіх недолюблених. Принаймні поки не зможемо з чоловіком долюбити одного з них.

Отак.

Я знаю, що і так любила б дочку. Вона ж моя-моя.

Але тепер, ввечері, я розказую Поліні як її люблю ще з більшим натхненням. Як люблять її всі-всі-всі дідусі, бабусі, тітки і дядьки, хресні. І навіть коли їй «терміново» треба попісяти, попити, знов попісяти, покакати, показати як стрибають зайчики, знов попити і попісяти (і чим пізніше вночі – тим це все потрібніше і терміновіше) – я вкладаю її не колисковими, а шепотом про велику-привелику любов.

Вона не повинна знати світ без любові – це той ресурс, який мусить бути у неї впродовж всього життя. Вона має знати, що це основа родини. Основа стосунків. Не погоджуватись на менше.

І я ще не знаю як, але навчу Поліну ділитися тією любов’ю.

І я ще не уявляю коли, але точно розповім їй про те, що світ не ворожий, але іноді недосконалий. І коли бачиш оті його недосконалості – не завжди варто починати поправляти їх, віддаючи усю себе, але треба бодай намагатися жити так, щоб вже сама твоя присутність в цьому світі була цілющою.

І розповім їй, що усе в житті повертається. Інколи заїдеш по нозі дверима – і точно знаєш за що )))

Особисто я розрахувалась з долею навіть на юнацькі «проколи» — і валюта була така ж сама …

І хороше повертається. По вигідному курсу, переважно…

На кожному кроці я чую, що Поліні важко буде стикнутися з «реальним» світом.

А я цього не знаю напевне. Але знаю, як важко стикатися з «реальним» світом дорослим людям, яких недолюбили у дитинстві. Вони, буває, курсують між крайнощами, але ця яма так і не наповнюється…

«Якщо в дитинстві тобі не купили велосипед, а коли ти виріс ти купив собі бентлі, то… в дитинстві тобі все-одно не купили велосипед».

Ми ходимо в садочок, підемо в школу…. Ми контактуємо з «реальним» світом на повні груди. Вона навчиться виживати в цьому світі якраз тому, що знатиме заради чого.

І я (хоч «не на гормонах»  і вже навчилась співіснувати у цьому всесвіті самотніх самотностей) знову загадаю на Новий рік, щоб моя-моя дівчинка, ніколи-ніколи не сумнівалась в тому, що її мама і тато будуть з нею завжди-завжди. Що б не сталось.

Побажаю у космос, хай своїх маму і тата знайдуть ті дітки, які відчайдушно їх чекають.

Щоб наступному поколінню вагітних було на 1 причину поплакати менше.

Все.

Амінь.

comments powered by HyperComments