Загальновідомий факт, що дівчатка взнають, що таке материнський інстинкт ще в дитинстві.

Наша Міні Маус, на приклад, вже «ходить» на горщик, лягає спати ввечері, їсть пластилінові «кльоцки» і її не можна «прєнєбрєжитеєльно» кидати. Нам, на міну точку, тільки 2,3. «По умному» це називається – рольова гра, як провідний вид діяльності у дитини… Такі ігри стають діткам цікавими на межі 3 і 4 років життя. В дівчаток це переважно – піклування про своїх пластиково-плюшевих «дітей».

Більшу половину життя середньостатистична жінка «готується» стати мамою (щоправда, кожна – у свій унікальний спосіб). Ляльки, вибір «серйозного» партнера, навіть уроки трудового навчання зорієнтовані на пінетки і оладки… Нас готують, ми готуємось.

 

А коли врешті стаємо матерями, вважається, що справитись нам – раз плюнути. Чи два рази. А якщо виявиться, що підготуватись до всього так і не вийшло незважаючи на масу літератури, консультацій ітд. вас, ймовірно, попросять «взяти себе в руки».

Я звісно не вважаю, що мамам треба кожній вручити по ордену. І не вважаю, що двері мами повинні відчиняти ногами. Але хотілось би, щоб замість повчань, мами частіше зустрічались з підтримкою. І не лише на тематичних форумах і спільнотах…

Бо якщо задуматись – материнство це не лише ГВ, памперси, гормони і соплі. Бути мамою – це ще й щодня приймати 100500 рішень пов’язаних з мамством. Рішень різної складності і важливості….

А цього, шановні, навчитись неможливо. Хіба що – змиритись.

Які каплі для носа обрати? Яке жарознижуюче? Скільки кофтинок вдягнути під комбез? А на що це його обсипало? А нормально, що він 3 дні не какає? Хто порадить педіатра? А щеплення? Робити? – це основні сюжети мамських спільнот. Мами кучкуються, щоб полегшити для себе момент прийняття рішення.

Правда в тому, що насправді мати вибір так само нестерпно, як і не мати його взагалі. Мабуть, єдина бажана опція – це ситуації, коли правильне рішення очевидне і однозначне (відповідно до принципів і світогляду кожного). Шкода, так буває не завжди.

Саме почуття відповідальності джерело чи не найбільшого мамського стресу.

Чому?

Можливо тому, що ми намагаємося захиститися від почуття провини у разі провалу…

Я довго жила з переконанням, що людині властиво шукати винного. Якщо ми і готові погодитися, що винен не конкретний «хтось», а, скажімо, обставини – ми згідні, якщо не з ввічливості, то тому, що відчуваємо вину саме за собою… А стаючи мамами –  втрачаємо опірність і таки приймаємо удар провини на себе… Та всеж, це, швидше, особливість не загальнолюдська, а культурна.

Категорія відповідальності дещо спотворилась у добу колективізму і суспільних узагальнень: вона традиційно йшла в комплекті з почуттям провини: хлібом не годуй – дай когось публічно покарати (такий собі «педагогічний» інструмент)… Окремо ця категорія якщо і існувала, то лише в контексті того, ХТО, ЩО і КОМУ «повинен». І вроді як ще ніхто не винуватий, але по контексту зрозуміло, хто таким буде, єссі шо. Типу фраз – «Сашенька, ти відповідальний за стєн-газєту»… І всі зрозуміли, що якщо «стєн-газєти» не буде, чи якщо вона буде не зовсім каліграфічна – руки поламають саме «Сашенькє».

Але от подумалось, що відповідальність – це ж не обов’язково провина.

Відповідальність, це готовність «працювати» з наслідками. ПРАЦЮВАТИ, а не карати (-ся).

Якщо рішення привело мене до певних життєвих труднощів, то це не привід займатися самобичуванням. Це лише момент, коли потрібно адаптуватися до нової реальності. В якій є, так як є.

Тікаючи від власного «тут і зараз» ми фактично тікаємо від реальності у свої уявлення як би мало бути. «Якщо б я не вийшла достроково з декрету – малеча б не капризувала щоранку», «якщо б я була уважнішою мамою – не кашляла», а ще «я шльопнула дитину – я погана мама», «я шльопнула чоловіка – дружина я теж так-собі…». У світі наших фантазій – діти не хворіють і не сумують, мами – завжди врівноважені, а дружини – стримані…

Неефективний етап самозвинувачень. Деструктивний. Переважно необ’єктивний.

Відповідальність – це прийти з роботи до своєї малявочки і провести з нею незабутній вечір. Це відвести дитину до педіатра, а не лікувати кашель спиртовим компресом. Це усвідомити, як насправді ти хочеш зробити і чому не вийшло цього разу. Вибачитись. Прийняти реальність у якій обираючи щось, ми неодмінно втратимо щось інше. Як мінімум – шанс дізнатися, а як би могло бути. Можна цей шанс оплакувати, а можна зіграти тими картами, які вже на руках. Стати розумнішою, чи принаймні досвідченішою.

На успіхах теж можна вчитися, але на помилках це відбувається швидше.

Почуття провини – хороше почуття. Бо це своєрідний «голос совісті» — гірше, якщо її немає. Але якщо воно поглинає нас, керує емоціями, забирає наш внутрішній емоційний ресурс, виснажує тіло – то як результат ми не станемо кращими. Ми станемо – зашуганими. Ми, рано чи пізно, бажатимемо втратити свою  свободу, щоб відповідальність ніс хтось інший. І скотимося від «почуття провини» до безкінечних «звинувачень». Розчаровуватимуть невиправдані надії. Люди, на яких вони покладалися. А воно нам треба – жити у ненадійному світі? Де близькі не «справляються» приймаючи за нас рішення…

Навіть, якщо у дитини соплі, сусіди називають тебе «мачухою» за відсутність шапки при +17 (віщуючи, як мінімум менінгіт), і взагалі все не «так» – я нагадую собі: «ВИДИХНИ!». Мої рішення і моя відповідальність не повинна формуватися на страху. Я даю собі можливість не зациклюватися на тих, хто насправді для мене не авторитет (а ну хай покажуть мені «сусіди» свої медичні дипломи), а якщо вчора я і прокололась, то СЬОГОДНІ мені потрібно не обнуляти свій досвід, а зізнатись в помилці і перетворити на ресурс. По-іншому все-одно не вийде.

Переважно – допомагає)

Все, піду кину Міні Маус в пралку, поки Поліна в садку… 😉

moja divchynka

P.S. Фото не до теми, просто дуже воно мені подобається) Хай буде тут.

comments powered by HyperComments