У кожної мами в арсеналі повинна бути добірка приколів про вагітний мозок. Ну, або про післяпологовий мозок, що по-суті, те саме.

Я завжди із задоволенням їх читаю – це такий сентиментальний позитив) Тому якщо є чим поділитися – нижче є полоса для коментарів)

У мене теж є така історія «про компот».

Ну, точніше, історій є більше, але про інші розказувати стидно, оскільки хардкор.

Поліна Володимирівна спала вдень лише на вулиці. І лише доки візочок рухався. І якщо ви думаєте, що можна було отак романтично читати книжку у парку хитаючи візком «тудим-сюдим» — то ви наївні: вмонтований в мою дитину GPS навігатор вмикав сирену, якщо я лише імітувала прогулянку, залишаючись на одному місці.

Тобто, за прогулянку в кілька годин можна було зайти досить далеко (від намотування кругів навколо району у мене крутилась голова і починало вже сіпатись око). І от, коли віддалення від дому було оптимальним, щоб згадати про не вимкнену праску, чайник чи незачинені двері, в моїй голові прокинувся спогад, як я ставлю на плиту каструлю з метою зварити компот. Спогаду, як вимикаю камфорку – нема. Паніка і уява вималювали руйнації масштабів Великої Московської пожежі 1547. Включивши четверту передачу і режим польоту, я рванула в напрямку дому. По дорозі набирала свого тата, щоб він їхав з роботи рятувати майно (йому на авто було явно швидше) + маму і чоловіка… Очевидно, щоб було епічніше…

Вдома на мене чекав спокійний тато і чисті, не підкопчені стіни та стелі.

«Я що – не забула вимкнути плиту?»

«Ні – ти забула її увімкнути»…

До чого це я?

До того, що хоч голова не вмикає режим «раціо» — це виявляється не смертельно.

А тупити я перестала, щойно повернулась у стрій (на роботу). Це, як виявилось – природний адаптаційний механізм, який допомагає мозку перебудуватись з раціонального (який не ефективний у період «раннього материнства») на емоційний спосіб взаємодії зі світом.

Коли потреба змінюється – ми приходимо до тями.

Хоча… тупити – це ж така розкіш… ЇЇ іноді теж потрібно собі дозволяти, бо як казав один дуже шанований психотерапевт: «У деяких речах, якими тобі не подобається займатися – добре бути невдахою».

Я забувала багато, ставши мамою,  але згодом зрозуміла, що значно більше змогла навчитися.

Недавно у Поліни з’явилась страшнюча звичка – коли поганий настрій і все не «по-її» вона почала битися головою об підлогу. Жесть. Навіть синяк на чолі заробила.

Спершу – шоковане «Що ти робиш?!». Потім — звично задала собі питання «Що я зробила не так?». А подумавши, перефразувала на «Що вона цим хоче сказати?». А сказати вона хотіла, що всього лиш потребує, щоб її пожаліли. Просто так. Без причини. Виявляється для 2-річної дитини все просто: коли ти вдарився, мама розсиплеться в різноманітних виявах ніжності. Просити по-іншому вона просто не вміла. Я готова цілуватись-обійматись хоч цілодобово, але їй не треба цілодобово, а треба тоді, коли гладіолус. Я, відать, колись не вгадала.

Було проведено бесіду, у ефективності якої я сумнівалась, доки вона не дала результатів.

Тепер Поліна знає, що якщо дуже хочеться маминих обіймів тут і зараз – нема проблем! Потрібно підійти і попросити – поніжитись можна не лише коли болить.

І знаєте що – я зрозуміла, що хоч і доросла – робила до недавна точно так само.  Головний біль лиш тому, що інакше ця голова не давала б спокою усім іншим частинам тіла (Психосоматика – сказала б я, щоб поумнічати.) А тепер можу собі  дозволити не мати причин, щоб поніжитись, полінуватись, попроситись «на ручки»))

Дякую, Поліневич, що вчиш маму стільком важливим речам.

 

 

comments powered by HyperComments