Я щитаю, що для мам треба створити такий собі простір свободи. Ну типу отак, викупив собі півчаса в просторі свободи, пішов туди, закрився і сидиш отак нігті красиш, спиш там, чи просто лежиш і слухаєш тишу, або робиш нарешті ідеальний порядок.
Кімната має бути звукоізольована. Тому що у просторі свободи у мам часто виникатиме потреба від душі поорать. Шоб отак стать посеред того простору, роздявить дзяпало і до спазмів дупних мязів орать про все на світі — про трижди спалену кашу, про пропущені дзвінки, про вєздєсущі ляльки, про отой мультік із намаханим зайцем, який тобі вже в печінках, і вообще… Про вообще іноді хочеться поорать найдужче.
Треба щоб там можна було нарешті покачати прес чи поприсідати без варіацій. А то вдома все відбувається так — ліг, зібрався з духом, займаєш ісходну, намагаєшся відчути мязи верхнього пресу, і тут на ті самі мязи, які нарешту знайшлися, прилітають пятнадцять кіло твоєї дорогої дитини із криком «Мама, давай Іго-го!». Або от взяв гантелі так став в позу, мязи дупи, ніг і навіть мязи лоба відчуваються, і тут опять оте твоє щастя невиносіме застрибує на гантелі і починає кататься. Про йогу я взагалі мовчу. Бо твоє омммм стократно обспівають, а з деяких ассан легко і з радостю завалять. З дітьми хіба шо можна зумбу танцювати і то не завжди.
Або от треба там зробити ванну. Щоб можна було свободно лягти в ту ванну, ввімкнути собі якийсь «ооооу тунайт» і свічки навкруг, ароматізми там всякі, і вода тепла. І не треба переживать, що зараз тобі істерично тарабанитимуть в двері з криком «котик не хоче макароні». І ніхто не запустить в твою пінно-ванну качечок, і ніхто не спробує на тих свічках смажити пластикових рибок, і навіть немає ризику, що ти вийдеш отак із ванни, а навколо уже постапокаліптіка, ранок після армагедону, квартира відновленню не підлягає, кіт з рюкзаком скорботно стоїть в дверях…
А ще от недавно говоримо з подружкою про життя і в мене монолог » а вона потім мені подзвонила і така каже надя не їж фіалку, це не вона каже, це я наді, фараон не трогай надю. Так от вона мені каже, «а ти не хочеш…», ой які гарні трикутники у наді, оце да…. Пита значи чи не хочу я… надя не пхай книжечку в стіралку. Підожди я щас кашу помішаю і до пирога загляну. Ага… Як ти думаєш діставати його, чи хай ще постоїть? Так от… про шо ми балакали? Надя, не їж бегонію.» Подружка потім сказала шо зі мною невозможно поговорити, бо я завжди типу з нею, але і продовжую пасти світ навколо себе. І віддавати команди. Так от в просторі свободи має бути тиша для розмов з подружками, шоб можна було нарешті не смикаться, що поки ти розкажеш їй про нову манікюршу, дитина зїсть увесь дендраріум, і заодно нагодує тією флорою усю хатню фауну. Так що отак пледик, кава, тиша і шоб жодних таймерів кухонних, а тільки розмова про те що хтось там щось сказав, ні про що, кароче, аби так поговорить, але щоб не смикаться, щоб насолодитися голосом своїм і друга.
Колись я вже писала щось про це, але тоді прийшли молоді, успішні, красиві, щасливі, правильні мами і сказали шо то я квочка кончена, а вот у ніх всєгда нахаділось врємя на манікюр, подружек, спорт, ванную со свєчамі, саморазвітіє, прістройку к карьєрє, путішествія, тусовкі, і вотето вот всьо. Правда потом виявлялось, що у них іще знаходились бабушкі, мами, няні, трі сєстри і різні допоміжні люди.
Мої помічні люди за двісті кеме, тому я мрію про простір свободи, щоб зайти отак в нього, закрити двері і через пять хвилин шкребтися назад, бо невиносімо скучив за монстерхаями під спиною, пінкі паями в косметичці, вічними кашами, і гігієнічними процедурами по-армєйські.

comments powered by HyperComments