«Порівнювати»  – зло.

Оте таке злюще зло виплекане в нас, і, якщо мама втратила бдітєльность, то і в наших дітях.

Порівнювати таланти, здібності, бажання – недоречно. То вам не ціни, не розміри і не автомобілі…

Людські стандарти підпорядковуються соціальним правилам спрямованими (ізначально) на збереження стабільності, виживання популяції. І вже «дамним дамно» не модно (бо не потрібно) порівнювати себе з іншими. Бо тоді замість пошуку свого місця під сонцем з’являється непереборне бажання зайняти чиєсь.

Гуляли ми колись на майданчику з мамцьою Ксенею та її малим Нестерятком. І все наче добре, але мамця аж дуже часто тицяла пальцем в мою Поліну зі словами «Нестор, ти диви, яка дівчинка чемна, тихенько пасочки ліпить, а ти як дурник шось крутисся і кричиш». Нестор, на міну точку, співав і підтанцьовував. І так мені шкода було того малого, бо уявила собі, ніби то мені до болю хочеться поспівати, а мама каже, що дівчинка ліпшіша за мене, бо має талант до майданчикового гончарства. І я плетуся до пісочниці і теж ліплю ті кляті пасочки, зариваючи у запісяний вуличними котами пісок свій артистичний талант. Бо дуже хочу, щоб мама казала, шо я краще ніж оте чуже дівчисько.

І усі ці традиційні «ти дивись як дівчинка/хлопчик вміє…», «чого діти як діти, а ти німець такий..» ну і тд.

І наче розумію, що то зло злюще, а нераз кусаюсь за язик, бо виривається з мого рота вже перше слово, коли Поліна витворяє чудеса межи людьми. І так мені соромно, шо знаю все про то зло і його наслідки, знаю як треба, а воно все одно сидить у підсвідомості і проситься сказатись.

Бо то як приказка, як звичка, як записана програма десь у мозку. І щоразу контролюю і підтираю. Бо не хочеться, щоб Поліна виросла з відчуттям, що треба озиратись на когось, хто неодмінно кращий, вправніший, розумніший, врівноваженіший ітд. Натомість, хочеться, щоб коли їй запропонують якусь пальонку на шкільній дискотеці з підтекстом «ну диви, всі ж п’ють» моя Поліна мала в носі, що там роблять всі, бо добре знала, що «всі» — то не вона. І оті «всі» — не факт, що роблять добре.

Кажу вам – порівнювати – то трикляте зло.

Сижу така, пишу шось по-своєму, а потім БАЦ! І на очі потрапляє «Майстер і Маргарита» з книжкової полиці. Перечитую улюблені моменти і розумію, що я літературне гівно. І писати як Булгаков ніколи не буду. Чи хоча б як Я. Л. Вишневський. Та шо там – я навіть як Сергійко з колишньої роботи мого чоловіка не писатиму – там і почуття гумору, і мова жива, і думка свіжа.  А я шо – я нічо… Але таки пишу, бо потім десь з недавно заповнених ділянок мого мозку просочується думка, що реалізувати себе можна не через мімікрію, а через самодостатність. І пишу оте, що пишеться…

Або моя М. – ну от краса красою. Знаєте, така проста краса – нормальної жінки. А потім прохожу повз дзеркало і думаю – абана – шо це в мене на голові? А потім встаю на ваги і – йомайо – ну наче не стільки я вже тих вареників з’їла…  Ну бо є моя М., в якої теж діти, чоловік і попрасовані штори, а ше –  хороший метаболізм і коса в обхваті як моя рука. І якось з недовірою дивлюсь на чоловіка, коли він весь такий влюбльонний обійматися лізе і ніжно щипає нижче спини. Бо того «нижче спини» мені здається – забагато (зітхаю, бо жизнь-боль, а у М. –  попа менша). А потім вирішую йому вірити… Бо так можна допорівнюватися, чого доброго, до булімії.

Але ми такі якими є: часто не вміємо нормально відгукнутися на комплімент (йой, бо «шо ви… ця спідниця стара, голова не мита, а сумочку взагалі на секунді купила»), а ще частіше ставимо планку, не ту, якої хотіли б досягти, а ту, яка дозволить нам бути не гіршим за конкретного когось.

Бо так більшість з нас навчили.

Хочемо бути як Хтось, вважаючи, що тоді станемо кращими…

Про кращість я взагалі окремо скажу. Ну, точніше не про кращість, а про досконалість загалом (а насправді, просто зроблю пост трохи інтелектуальнішим, бо люблю я, знаєте, поумнічати)…

Були два таких чувака – Ірвін Ялом і Ноель Салате. Отой другий, дуже надихнувся працями того першого, що рішив так: є в нашій реальності 5 таких данностей, які хош не хош – будуть. І всьо. Вони нас лякатимуть, ми опиратимемося і страждатимемо з цього приводу, а вони все одно будуть.. Передаю своїми словами:

  1. Кінець неминучий. І він є у всього. Змиріться. Переживати втрату доведеться не раз.
  2. Сенсу немає. Всі шукають і в результаті приймають свій власний Сенс… Нав’язувати комусь свою філософію – справа невдячна.
  3. Всі ми глибинно самотні. НІХТО ніколи до кінця не знатиме, що у тебе всередині. І це не «жизньболь» — це стимул бути відвертими, простими і відточувати навики комунікації, замість ображатись, драматизувати і розчаровуватись.
  4. Відповідальність: ми відповідальні за свій вибір . Обираючи ЩОСЬ – ЩОСЬ ІНШЕ ми втрачатимемо. Битись головою і почувати провину не продуктивно. Можна лише отримувати досвід. Це ж – данність. Так є і завжди буде. Ну… про відповідальність я вже писала окремо.. такоє…
  5. І та-дам – НЕДОСКОНАЛІСТЬ. Немає і не може бути нічого досконалого. Є щось, що підходить і що не підходить. Дєло вкуса і потреб. Тому ставлячи собі за мету досконалість – ти уже програв. Шукати треба СЕБЕ і свій варіант щастя. ДОСКОНАЛОСТІ НЕ ІСНУЄ В ПРИРОДІ.

 

Словом, шкода мені Нестора. І мамцю Ксеню шкода.

І шкода, що нам доведеться ламати систему, бо то справа складна і марудна. Але – або так, або ще одне покоління невротиків.

Всім самодостатності.

 

comments powered by HyperComments