Був колись у мене кавалер. Нічо такий хлопчина… І був у нього друг дитинства. Назвемо його — Валєра. Хоч насправді його звали Сірожа — Валєра йому пасує більше. Так от, за філіжанкою традиційної, інтелігентної львівької кави, як це буває у недавностудентів — зав’язалась у нас інтелектуальна розмова. Про піКарди, баМбінтон і птеродаПтилів, а точніше про те, що деякі люди, навіть маючи непогану освіту говорять як п’ятикласники…

Звернула я увагу на те, що Валєра хоч і сміявся разом зі всіма, оченята в нього якось дивно бігали, перебираючи наші обличчя, наче у пошуках відповіді на одвічне: «А шо не так з бамбінтоном?». Бо, очевидно, для Валєри — калідор, гіпопотани і калінізація — це «впалнє собі ок». Так говорять мама, тато і дядя Вася (во такий мужик). І прожив Валєра нормально до 25 років без книжок (очевидно), а з літератури читав лише бігборди…

І знаєте що… Валєра дуже любив мотивувати інших. Ну знаєте, оте садистське «ти-жирна», чи «сіськи є? – а чо не носиш?ггг»… Ну такоє.

А ще він завжди знав як кому кращіше. Про політику і економіку міг розсуждати годинами. Бо він експерт. У всьому експерт.

Серед мамства теж є «Валєри». Вони виникають з нізвідки у спільнотах, блогах, на майданчиках… Якщо ви, так склалося, озвучили у їхній присутності запитання чи власну думку – вони не просто дадуть відповідь на нього  – вони подбають, щоб Ви задихались від почуття власної неповноцінності. Вони постараються обезцінити вас. Ібо тіко так можуть компенсувати обмеженість свого мислітєльного апарату…

І хоч здається, що пост про невігластво – ан-ні.

Роздуми про мам, які обезцінюють одна одну навіяли мені думки про самотність.

Коріння мамської самотності на ранніх стадіях як на мене легко каталогізується у три типи:

  1. Обезцінювання.
  2. Труднощі у відносинах з чоловіком.
  3. Стрімка евакуація друзів та знайомих з мамського життя.

Мамська самотність – то такий собі лічносний колапс. В якийсь момент хочеться повити на луну, бо з голови до п’ят відчуваєш Б —  бєзисходность. Отак приходить лавиною усвідомлення, що правильно все зробити не вийде, виспатись – теж, і ніколи-ніколи ЦЕ не скінчиться. І ти у цьому ділі сам на сам зі своїм материнством. Уся підтримка  (якщо і є) – це тобі послуга, за яку потрібно низько кланятися і якої в будь-який момент може не стати. Нема ніякої певності ні в чому і в цьому світі варіантів, можливостей, нестабільності і непередбачуваності тобі потрібно буде виростити ЛЮДИНУ.

Навіть у повних сім’ях мами стикаються з відчуттям самотності. І якщо покинути екзестинційне «усі ми глибинно самотні» — у даному контексті ми говоримо про дискомфорт від відчуття, що цього разу саме на тобі зійшовся клином білий світ і ця відповідальність, яку по-братськи розділити не вийде, потребує саме від тебе повної бойової готовності 24/7.

Це згодом ця «готовність» не вимагає особливих двіженій – вона стає альтер его: перехоплювати падаючу дитину, вазу, пляшечку, а потім наростивши дзен навіть не сіпатись в ту сторону (оцінивши рівень небезпеки, звісно), без кіпіша паралельно розмовляти по телефону, варити борщ, виймати з дитячого рота пластилін і саджати на горщик, спати так, що кожний дитячий хрюк пеленгується моментально… і ще багато-багато іншого, що вміє переважна більшість мам – на перших порах забирає стільки внутрішнього ресурсу, що хочеться поплакати і попроситись в дурку на реабілітацію, доки не пізно.

Старе добре добровільне усамітнення (ну хоч би в туалеті – мами зрозуміють…) і почуття самотності – поняття не тотожні, тому читаючи далі – прошу нє обобщать…

Почуття самотності – це один з симптомів післяпологової депресії, проте іноді він відривається від «колективу» (інших симптомів) і вперто супроводжує нас ще якийсь час.

Щодо першого пункту – обезцінювання може бути різне… Може цим зайнятися якась мама-Валєра. Для якої Ви – не формат. І все не так. І не там. І взагалі ВИ – нєдорозумєніє і вас срочно треба оцінити, пристидити і/або відправити на переробку.

Є у мене знайома – Танічка.. Ну наче розумна така женщіна. Прадвінута мама. Але якщо спробувати висловити Танічці свою жалобу на жизнь, то перше, що почуєш буде «та то – фігня. От у мене…». Навіть якщо по тобі пройшов слон, кишки розмазано по стелі, а дитина жонглює палаючими смолоскипами – не сумнівайся – це ФІГНЯ. У Танічки (на худий кінець у її колеги, сусідки чи знайомої подруги сестри її чоловіка) було похлєщє. А ти, значить, сиди і мовчи – знайшла чо скиглити. І якась нєопитна мама з низькою опірністю таки думає, що треба мовчати і тихо страждати за закритими дверима кухні/туалету/ванни/ваш варіант. Бо щойно її обезцінили: замість підтримки і обнімашок – отрезвляючий плєвок межи очі. І після цього, а інколи і незалежно від такої Танічки-Валєри – починається фаза обезцінювання себе. Свого досвіду, своєї втоми, своїх емоцій і потреб. Режим жертви, полноє погруженіє в «подвиг» материнства. І ніхто вже не просить про підтримку, бо щиро вважає, що вона йому не треба. А я скажу – треба. Бо люди – істоти соціальні. І навіть найінтровертніший інтроверт потребує когось для контакту. Ми прагнемо відчуття приналежності, формату взаємин де тобі скажуть, що ти не олень, поплескають по плечу і з готовністю (м’яко) дадуть чарівний пєндєль, якщо ти про нього попросиш.

Я вважаю, що дозволяти собі поскиглити – хороший терапевтичний метод. Розказати комусь, що крепко задовбалася – теж не смертний гріх. Прореагувати власну втому, роздратованість і не порівнювати себе з мамою 12ти дітей – кожна мама переживає материнство на власному максимумі. І відповідно цілком заслуговує права на розрядку.

Щодо присутності у нашому житті чоловіка…. У найсолодшого і ніжнішого татка – мозок не мамський. І, як би ми всі не вірили у фемінізм і рівноправ’я – партнерство все-таки дещо обламується об реальність, в якій мамі, щоб випливти з дому на шопінг з подружками, спортзал чи до косметолога – потрібно відпрошуватися. Навіть, щоб достроково покинути декрет – потрібний «пермішин». Чоловіки після народження малюка, в тій чи іншій мірі залишаються включеними у соціальне життя. Принаймні, «перекури» на роботі,  корпоративи в обідню перерву, чи якась варіація на тему «допомогтикумушафупересунути», де можна поговорити на «отвлєчьонниє» теми, все ще присутня у їхньому житті. Памперси, пустушки і обкакані пеленки, якщо і є – то в кількості, яка далека від пригнічуючої.

А у мамському світі є періоди, коли повноцінна ванна раз у місяць – це вже дофіга часу на себе. Самотність з’являється тому, що в якийсь момент (який поглиблюється ймовірною кризою стосунків про яку я писала тут), розумієш, що зі своїм декретом ти один на один. Всі інші люди (і той самий татко) – статисти у цьому кіно. І тут, звісно, може з’явитися мамський страх, який певна категорія чоловіків здатні зрозуміти, але не здатні усвідомити… Страх, що ТИ одна однісінька у цілому світі зі своєю дитиною. І що, звісно, можеш лажанути, а страховки-то нема… Увесь цей невимовний мамський страх в усіх свої проявах і варіаціях — паралізує і самозаглиблює. Мами самотні у своїй відповідальності – в певному розумінні так воно і є. Якщо прийняти цю думку і не зациклюватися на ній, то виявиться, що це не так і страшно. Як то кажуть – очі бояться, а руки роблять. У чоловіків від природи інші завдання. І хоч існують варіанти – більшість татів підключаються лише у ті моменти, коли вони починають чітко розуміти, що відбувається і що від них потрібно. Кожному таткові для цього потрібен різний часовий проміжок. Мами ж переважно з цим народжуються. Вони мають мужність, сміливість ( і промовчимо про вимушену  необхідність) включатися в мамство навіть коли розуміння ситуації відсутнє від слова – зовсім. І ця готовність, яку не завжди є з ким розділити – може бути чудовим ресурсом для самореалізації, мотивацією до руху вперед, орієнтиром між головним і другорядним. Безліч матерів саме у період власного декрету знайшли в собі сили і заряд  до втілення творчих і професійних амбіцій. Хоч би Дж. К. Роулінг з її Гаррі Поттером)))

Якщо ж відпрошуватись таки вдається — займіть себе ділом: курси, семінари, майстер-класи ітд. – розширте доступ до свіжого спілкування, позитивних емоцій. Якщо воно вам, звісно, треба. Якщо ні – то книжка і фрешик у кафе де немає дитини і чоловіка – саме воно. Реалізувати свою потребу на провітрювання мозгів. Відволіктись. Не дьоргатись на кожен шорох.

Про друзів, які уходят в закат, скажу цитатою: «Друзья уходять как-то нєвзначай, друзья уходять в прошлоє как в память…» Так писав Вадим Єгоров. Ну, собствєнно, так буває часто, щойно хтось вибивається з існуючого клубу за інтересами, якими по факту є більшість тусовок. Інтереси змінюються, коли так кардинально змінюється система цінностей і пріоритетів, а отже і тем для розмов зі старими друзяками стає менше. Навіть якщо у компанії ви не одна мама –  щоб стосунки збереглися, потрібно, щоб А) Ваші погляди на мамство були в принципі поєднуваними; Б) Ви були достатньо мобільними і В) Режими ваших дітей були приблизно однаковими…

Ілюзії бажано залишти, ще до візиту в  пологовий будинок – навіть ті, хто обіцяють навідувати Вас з цвєтамі і канфєтамі у кращому випадку навідають раз чи два – суто щоб переконатися, що з вами крім частоти і кольору дитячих какуль поговорити вже таки асоба нема про що. І воно, звісно, пройде за кілька місяців, і ви – та сама цікава і всебічно розвинена людина – але повертати з потойбіччя стосунки, що фактично  припинилися не завжди альо. Бувають звісно і надійні друзяки яких так просто (своїм мамством) не здихаєшся. Якщо Вам так не пощастило, то головне не зациклюватися. Продовження вірша Єгорова таке: «І ми смєйомся с новимі друзьямі і старих вспомінаєм по ночам.» Нові друзі, у яких трансформуються старі знайомі, або ЗОВСІМ нові, знайти яких дозволяє сміливість і готовність на дит.майданчику поглядом нащупати іншу маму з такими ж потребами – зовсім не віртуальна реальність. Шкода відпускати людей з якими поєднує стільки спільно-пережитого, але якщо це зробити з глибоким розумінням замість образ, то вони цілком можливо реабілітуються у майбутньому. А якщо ні – не втрачайте віри у людство і відкривайтесь новим знайомствам. Без фанатизму, але з натхненням.

Важливо розуміти, що самотність не виникає через відсутність когось конкретного у нашому житті. Тому сам факт присутності чоловіка, друзів і няні – цього почуття не позбавить. Кількість народу навколо – взагалі не показник.  За статистикою, найбільша кількість самотніх людей, якраз живуть у великих містах. Самотність у контексті материнства виникає через кардинальну зміну навколишнього світу після народження дитини і (поки що) неготовності відповідати соціальним та власним уявленням про хорошу маму. Почуття самотності виникає як наслідок відсутності зовнішнього підкріплення власної відповідності внутрішньому стандарту, реструктуризації оточення, хибних уявлень про те, як все має бути і невідповідності тому, як все є по факту. Це відсутність підтримки у тій формі, яку ми ще не можемо означити, але вже відчайдушно потребуємо.

Ітого: самотність – може бути ресурсною. Самотність – стан перехідний, тому не вічний. Просити про підтримку – нормально. Навіть якщо стався попандос і у пошуках підтримки ви попали на Танічку-Валєру – не варто зациклюватися. Шит хеппенс. Наступного разу пощастить.

І найголовніше – ВИ ТОЧНО ТАКА НЕ ОДНА.

comments powered by HyperComments