«Одиин, цотииили, сііім…» – то ми так щовечора рахуємо пальчики і кубики. Інші цифри Поліна Володимирівна  знає, але ігнорує.

А ще Поліна вмикає смарт-лампу, яка світить почергово різними кольорами і називає їх «пупл, блюю, єлло…». Українською знає як називаються кольори, але відео на ютубі зробило своє і «наші» кольори раптом стали непопулярними.

Іноді Вона серйозно заявляє «я сама» і гордо береться вдягати трусики і штани. Запхнувши дві ноги в одну колошу щиро не розуміє, що пішло не так…

Але я пишаюся кожним її пуком. Кожним пчихом і кожним «новим». Бо то мої «мамські враження». І мамство в мене, на мінуточку, класне.

Приїхавши з короткого відпочинку, я все ще по ночам реставрую спогади, переглядаючи численні фото Поліни, мого В. і усіх нас разом серед хрумких заметів чистого (не спаплюженого брудними вихлопами людської життєдіяльності) снігу.

Я відчайдушно намагаюсь створювати Поліні її перші дитячі враження. Фотографую, щоб вона змогла пригадати усе це. Відтворити, як серію улюбленого серіалу і сказати колись, що в неї було абалдєннє дитинство. Отак мені хочеться. Хоч десь в глибині душі (не дуже глибоко, якщо чесно), хочеться поїхати на якута Буковель без неї (стидно, гражданє, знаю, але така правда 🙂 ) і тупо кататись на підйомниках, бухати глінтвейн і записатись на всі доступні види екстрім-атракціонів, які там є. Але… зваживши, чого я хочу більше – вибираю вікенд зі всією сім’єю.

Я спробувала пригадати власне дитинство. Знаю, що з народження жила на березі океану, потім у Хабаровську, бачила якісь кльові, далекі місця…. про які я нічого не пам’ятаю з тих часів. Навіть те, що як доказ збережено у ч/б форматі на антресолях.

Зате я прокручую у пам’яті картинку, як ми гралися в сніжки з батьками… І навіть не важливо – де. Важливо: МИ. ГРАЛИСЯ. В СНІЖКИ.

Хоч то був початок 90-х і всьо било плохо в сім’ї простих лікарів.

А ще пам’ятаю, як дідусь вчив мене збирати гриби десь недалеко узбережжя… Мені було років 5. І він розказував, як важливо зрізати гриб, а не висмикувати з коренем. Прям навіть інтонації пам’ятаю (а куди вчора засунула пульт від тюнера і квитанцію на оплату садка, бачте, не пригадую).

Картинку самого океану я не можу відтворити.

Бо, очевидно, куди б ми не возили наших дітей – найбільшим атракціоном для них, малесеньких, є присутність люблячих  мами і тата поруч нон-стоп… Ну і дідусів і бабусь (принаймні, якщо вони були такі як в мене).  Впевненість, що тебе люблять, можливість подуріти разом, відчути себе не просто сім’єю, а справжньою «бандою». І це ніскільки не коштує. Спецефектів не потребує: тільки бажання і безумовної любові.

Мої спогади про ті дитячі щирі емоції  важко вкласти у звичне «радісно» чи «весело». Я відчувала щось глибше. Я почувалась у ті моменти по-справжньому «вдома». Так глибинно і глобально «вдома». І, зараз додам трохи неминучого пафосу – «вдома у цьому житті». Почуватись бажаною – велике благо кожної дитини. Найбільшими враженнями стають не події, а емоції.

І може Поліна і не згадає, якою гарною була заледеніла гірська річка, і як казково мело надворі, але, сподіваюсь, вона пам’ятатиме, як це затишно і весело, коли мама з татом 2,5 години готові продурачитись з тобою в «лягушатніку» крутого спа-центру 🙂 Готові, бо напевне,  це те, що робить СІМ’Я: не тільки створює «враження», але й об’єднується, щоб «створити емоції» і вголос сказати навзаєм «люблю тебе», а мовчки додати: «з тобою я всюди вдома».

Навіть в «лягушатніку».

 

 

UPD: перечитавши розумію, що можу вмістити думку у простій формулі: «діти запам’ятають враження про те, що відчувають, а не бачать «… але фото на пам’ять все-одно роздрукую…)))

comments powered by HyperComments