Коли я ще не думала про Поліну, а якщо вже бути до кінця чесною – про В. і наше гіпотетичне одруження – життя у мене вже і так було досить насиченим. Я переїжджала з місця на місце, будувала то кар’єру, то стосунки, потім скидала баласт у вигляді емоційної напруги і зайвих кг і знову щось будувала і кудись мчала, як ранений олень…

Я пізнавала людей, емоції і відчуття у ході усіх своїх досвідів і пригод, і мені здавалось, що я як вєлікій вербалізатор, знаю багато слів і вже осягнула всю глибину значення більшості з них.

А потім зі мною сталось материнство. І якщо воно сталось з Вами, то можливо, Ви мене зрозумієте…

Багато слів змінили свою суть – не кардинально, але глобально…

П’ять з них для мене мали особливе значення, бо саме з ними я відчула «ДО» і «ПІСЛЯ» найбільш яскраво.

І ось, що я маю на увазі:

Слово № 1: Страх.

Я і раніше знала, що таке «страшно», як і більшість нормальних людей. Інсектофоб вищої категорії, досвідчений энтомофоб, сцикло мухо-метеликових питань  — це все про мене. Що таке боятися втратити когось з близьких, страх смерті, самотності і тому подібного –мені теж, звісно, було знайомо. Але в момент, коли я усвідомила своє материнство, слово «Страх» стало таким об’ємним, що оте все, що я вкладала в нього раніше, раптом перетворилося на тлєн.

На другому тижні свого мамства, я вже могла викристалізувати думку. Звучала вона десь так: «тепер я розумію чайлд-фрі». От правда. Я, ставши мамою, по-перше: підсіла на оте материнство і на оту любов, як на наркотики. Почуття настільки сильні, що я чітко усвідомила, що тепер вже ніколи собі не належатиму. Фініта ля комедія. По-друге, я тепер завжди, щохвилинно боятимусь. Боятимусь до спазмів в животі і нєрвного сіпання ока (хоча останнє, можливо частково від втоми). Боятимусь за життя оцієї маленької людини. Фізичне, емоційне, рано чи пізно – професійне і всі інші його аспекти. З цього моменту я задаватиму собі питання «що я роблю не так?» настільки часто, що воно транслюватиметься на фоні моєї свідомості як якийсь нав’язливий арам-зам зам.

Вчора Поліні виповнилось 2 роки і 5 місяців і можу впевнено сказати, що мене прілічно попустило з того часу, коли я зрозуміла позицію чайлд-фрі, як людей, які хочуть прожити життя, наповнивши його собою. До цього страху можна адаптуватись. Хтось адаптується гірше і «вдаряється» у гіперопіку. А хтось, робить страх «фоновим», функціонуючи на межі нормальності і називає це «притомним материнством».

Слово № 2: Втома.

Коли знайомі мамочки розповідали мені, що хочуть спати – я з розумінням кивала (зараз хочеться сказати собі: ХА!). Бо це ж бо Я – яка одночасно працювала і вчилась. Яка переїхавши до Варшави, рік відтарабанила асистенткою одного рижого долбо@монстра, який вивів слово «задовбатись» на новий семантичний рівень. Яка пропрацювала рік в колл-центрі, а це на міну точку – дно харчового ланцюга більшості компанії у яких цей самий колл-центр передбачено ієрархічною конструкцією. Яка, врешті-решт, закінчила універ з червоним дипломом і синім обличчям… Тому, хто-хто, а Я – точно знала усю глибину глибин не просто слова «втомитися», а навіть «дуууже втомитися».

Так я думала.

Просто мірило, отого «дуже» — сильно змінилося після перших тижнів так 2ох мого мамства. Саме ці 2 перших тижні я була схожа на людину (нехай загнану, але все-таки – людину)…. Зате наступні півроку – на зомбі. Воно практично не спало, трохи більше їло, вмивалося і розчісувалося – по залишковому принципу.

А ще це зомбі кінця краю такому стану речей не бачило. І від цього всєлєнського відчаю мені хотілось срочно здохнути і.. поспати (ну бо поспати мені в принципі хотілось завжди).. Оскільки це (і здохнути і поспати) було нєпозволітєльной роскаш’ю, то доводилося йти на компроміси і погоджуватися на банальне поплакати.

А зараз мені хочеться сказати всім, хто плотно замахався і загнався, що хоч категоріальний апарат і поповнився новим значенням знайомого слова – сам стан пройде. І з кожним роком дитина буде ставати самостійнішою, здорова лінь робитиме свою благу справу, а сон 3 години/ніч знов почне класифікуватись, як «капєц як складно», а не «слава Богу хоч 3».

Слово № 3: Сумно.

Сумно коли «Хатіко» чекає свого господаря? Сумно, коли вкінці «Самотності в мережі» головна героїня робить свій вибір? Ха! Псять грам мартіні, трохи сопель в плече коханого чи бойової подруги – і всьо пройде. Коли сумно через глобальну несправедливість світу, минулі і майбутні війни, через кожну покинуту дитину і вообше… Отут масштаби пєчальки на грані клінічної депресії.

Я раптом усвідомила, що може бути аж ТАК погано через речі, які нехай і існували раніше, але викликали цілком контрольовані (хоч і неприємні) емоції: жалю, співчуття, скорботи. Але ж не ВІДЧАЮ, Карл! Всепоглинаючого  і всеохоплюючого. Я навіть не знала, що можу вмістити СТІЛЬКИ того суму.

Ридати над соціальними рекламами я перестала десь за півроку. Ще за півроку, я почала адекватно реагувати на події в світі. Але уникати тих самих реклам і новин я почала (намагатися) на 3 місяці мамства. Розуміючи, що мать-істєрічка – сумнівний вклад в психіку доньки.

Коли недавнонародивша мама каже, що їй сумно – то, повірте, це сумно, як мінімум 50 Хіросім і Нагасакі в одній душі. Зробіть з людиною «обнімашкі» і заберіть у неї пульт від телевізора.

Слово № 4: Погана мама (два слова — я в курсі 🙂 ).

Ну от я собі уявляла, що погана мама – це мать-нєдоучка. Така інфантильна і лінива (у класичному радянському розумінні). А я точно знала, що буду турбо-мамою.

Дитина не спить у шумному приміщенні? – а нєфіг було шшикати! Моя – точно спатиме!

Броколі не їсть? – розбалували! Адназначно. Моя – їстиме!

На майданчику не ділиться іграшками/забирає чужі? – ну це вже педагогічний мама-фейл!

І це тільки початок довгого списку «як є у інших і як буде у мене»… Поки своїх дітей немає, то у душі більшість жінок – мами-Валєри. Просто латентні. Я ж бо не озвучувала оті наївні думки, хоч впевнено їх думала.

І тільки мамство розставило все по своїх місцях.

Не поспала кілька тижнів – і шшикала на всіх, навіть на кота, на мобільний і на телевізор… а моєму В. довелося в ідеалі оволодіти мистецтвом безшумного нінзя-переміщення у просторі (і це було не добровільне рішення, а необхідність, що забезпечувала його виживання).

Задовбалась доїдати за Поліною перебабране в какаху броколі (шкода викидати, блін) і врешті змирилась, що броколі (і ще ряд продуктів) в її раціоні існуватиме лише у вигляді крем-супу раз на півроку…

На майданчику я була турбо-мама ідеально врівноваженої дитини 2 роки (чим, звісно, несказанно пишалась). А потім ми пішли в садок і тепер мені доводиться освоювати талант ведення задушевних розмов з рібьонком 2,5 про те, які форми соціальної взаємодії допустимі в пісочниці…

Словом. «Погана мама» в моєму сьогоднішньому розумінні – це гібрид міфічних істот, ібо материнство навчило мене не вважати себе найрозумнішою  і… співчувати мама-фейлам інших.

Слово № 5: Любов.

Я навіть не знаю, що тут писати. Це треба відчути. Все… ВСЕ, що пишу про складнощі і виклики материнства – ето нішто, у порівнянні з тою любов’ю, яку може відчути мама. Це той стан душі, коли какашки пахнуть фіалками, долоньки торкаються самого серця, попу хочеться цілувати щоразу змінюючи підгузник, а гидливість стає незрозумілим рудиментом особистості (ну бо це ж такі рідні слюні, соплі і пуки). Любов буквально матеріалізується. Заради щастя отої маленької людинки – я стала сміливою, чесною, почала більше піклуватися про себе: бо жити тепер хочеться довше (щоб у моїх внуків була здорова бабуся), і якісніше (бо, щоб «чимось» поділитися – потрібно це «щось» мати).

Слово Любов – це головне слово материнства.

І цю любов я собі родила. І точно знаю який сьогодні у неї ріст, вага і що на лівій руці не відтерся зелений фломастер.

Лише народивши Поліну я почала розуміти життя не як те, що відбувається навколо, а як те, що відбувається ЗІ МНОЮ.

Я плакала намагаючись осягнути старі категорії, нові емоції і потенційні виклики. І хочу послати лучікі свєта всім, хто намагається це зробити зараз.

А ще хочеться підбадьорити і пообіцяти: скоро осягнете і звикнете 🙂 І буде Вам щастя!

Всі ми це проходимо. Це робить нас членами одного клубу 😉

love2

comments powered by HyperComments