Завтра я стану старшою на десятиліття.

Я не написала книжку, не пожила в Австралії і не знялася для Playboy (не те, щоб я мріяла про останнє, але хотілось би розглянути таку можливість…)

Я не зіграла у кліпі Океану Ельзи, не зробила жодного наукового відкриття і не виглядаю на 20…

Я досі не розжилась власним будинком (неодмінно у скандинавському стилі) чи (хоча б 🙂  ) пентхаусом навпроти якогось із Львівських парків.

Мені завжди здавалось, що 30 – це для мене багато. Це, якийсь рубіж, після якого вже пізно.

Тепер бачу попереду безліч речей, для яких було рано.

Так мені не здавалось у 21. Я планувала, пихтіла від амбіцій і очікувань, читала, мріяла.

Я спішила і відкладала на потім.

Дорослішала і намагалась затримати юність.

Закохувалась, щоб розчаровуватись.

Йшла, щоб повернутись.

Я була для когось теплою долонею під футболкою, квітковим ароматом парфумів на комірі, нескінченними гудками у телефоні, і, як написав би лірик — «снігом осіннього вечора».

Мій светр теж пахнув кимось увечері, а зранку мене будив смс і я посміхалась ще не знаючи, що у ній. Хтось був для мене теплою хвилею, що розливається у грудях, стертим номером у телефоні, «дощем зимового ранку»(словами того ж гіпотетичного лірика) …

Мені траплялись друзі, а іноді – актори. Часом – актори виявлялись друзями. А іноді – не виявлялись.

Бувало, що моя самотність зустрічала іншу і ми пили дешеве вино і слухали гітару у коридорах старого гуртожитку.

Ми грали у брідж на бажання і позичали 10 гривень до стипендії. І цукор. І олію.

А потім витирали один одному сльози і мовчали про все на світі. Бо отак буває, що важливіше помовчати з кимось, ніж вивчити всі столиці Океанії до заліку.

А потім ми обмивали диплом. І обіцяли дзвонити.

А потім – не дзвонили.

Ми з ностальгією гортали фотографії, лайкали пости у соціальних мережах і обіцяли зустрітися.

І не зустрічалися.

А потім пили зелений чай і розповідали один одному про майбутнє, яке вже встигло стати теперішнім.

Про відпустку, начальника і про те, що светр уже не пахне Ним, бо Його запах вже давно став Моїм.

Я готувала на сніданок яєчню, а на вечерю ми спаплюжили рецепт лазаньї. Замовили суші. Передивились «Друзі».

Потім ми тричі пакувались і тричі розпаковувались.

Вибирали торшер і крісло.

Я повертала обручку і приймала її назад.

Ставали спина до спини проти всього світу. Програвали, вигравали, погоджувались на нічию.

Ми розчаровувались і розчаровували.

Пробачали і вибачалися.

Ми будували кар’єри, відзначали досягнення, жили на три країни, читали книги і … знову передивлялися «Друзі».

Ми прислухалися до легких штурханців зсередини.

Я била посуд, а він щовечора купував ананаси.

Я думала, що помру від нескінченної нудоти, а він думав, що збожеволіє від нервової напруги.

Ми вижили і пережили.

Він вчиться заплітати косу, а я писати пости 🙂

Він сідлає хвилі, підкорює вершини, а я вгамовую шторм і вибираю нові світильники для дитячого садка.

Ми забуваємо про плями на килимі, коли хтось у маминих туфлях шкутильгає по кімнаті зі словами «татко, люлю».

Коли цей хтось вмощується поряд і тихенько виймає з косметички стійку червону помаду, щоб у три секунди нафарбувати нею свої крихітні губи.

Цей дехто вимогливо простягає долоньку чітко вимовляючи «дай уку» і веде до книжної шафи, щоб прослухати 1 сторінку улюбленої книжки, а потім просто дивитись картинки і обійматися.

Оте маленьке попасте чудо малює по стінах, ховає ключі від машини, вимагає мультик про Машу і шоколадний брауні, чекає гостей, щоб підпільно витягти з шухляди твій бюстгальтер і продефілювати, примірявши його на пузо, перед друзями. Воно приймає за тебе дзвінки і відписує повідомлення, обриває вазон і не їсть броколі, поривається залізти на підвіконня і запхнути до рота знайдену у парку шишку, сховатись за шторою і веселим реготом наповнити усе життя, усі роки ДО і ПІСЛЯ величезним, надихаючим і абсолютним сенсом.

Так. Завтра мені 30.

Я не написала книжку, не пожила в Австралії і не знялася для Playboy.

Я народила нову людину.

Я примушую її посміхатись.

Я примушую посміхатись себе.

Я стала на 30 років мудрішою.

Я врівноважила лід і полум’я.

Я дійшла до кондиції, коли не залишається нічого іншого крім як почати реалізовувати мрії.

Бути сміливою. Впевненою.

Сексуальною. Зрілою.

Пити зранку вино, а не каву.

Фліртуючи залишатись вірною. Посміхаючись, залишатись уважною. Кохаючи – бути самодостатньою.

Плануючи, зберігати гнучкість. Довіряючи – перевіряти парашут за спиною.

Відчувати полегшення від завершень і потенціал для безлічі початків.

Я снідаю у закладах з великими вікнами, за якими снують люди, падає дощ, сніг, знову дощ (це ж Львів), а іноді світить сонце.

Я п’ю піно гріджио о 9тій ранку і записую думки, щоб колись одна вже велика дівчинка могла прочитати їх і зрозуміти, що у 30 ВСЕ тільки починається 🙂

 

UPD: я вкурсі, що мисль може не нова і не оригінальна, і все це хтось, ймовірно, відчував і описував раніше. Але зі мною це вперше…

 

15753_900

comments powered by HyperComments