Знаєш, це відчуття коли робиш усе правильно, але щось маленьке і дошкульне всередині не дає тобі спокою і відчуття бажаного «хух….яка я маладєц»? Цей їдкий тоненький дзвіночок, який голосом твоєї мами, чи то свекрухи, чи то пак двоюрідної сусідки Свєткі розказує тобі, що ти робиш щось не так і за їхніх часів все робилось не так і , взагалі, ти балуєш свою дитину і, вапшє, занадто сильно її любиш. І ти, з висоти свого величезного експіріенсу ( адже за спиною стопіццот прочитаних книжок по вихованню дитини, мілльон переглянутих відео, самого Комаровського і вапшє, твоїй дитині вже 1 рік і 4 місяці) чітко розумієш, що поради типу «не жалій її, бо вона потім буде нюня», «не можна сюсіпусяти» і «не перегрівай кефір, бо там пропадають бактерії, а суп то не їда, а водичка» це цілковитий абсурд, бо я все таки виховую маленьку принцесу, а не Термінатора чи губернатора Каліфорнії, якому потрібен неперегрітий кефір  і протеїн в баночці.

І все ж, на якомусь етапі своєї впевненості, ти починаєш…сумніватись. Так, так, нехай це звучить дивно, проте у мене така штука присутня….я називаю її синдром «радянської мами». Вона живе у кожній з нас, молодих мам покоління Y і має образ вашої близької родички покоління Х. У моєму випадку, це —  гібрид мами і свекрухи, основним аргументом яких є «ну ми ж якось вас виховували і нічо, вижили!». Ні, ви не подумайте, я дуже люблю свою маму і в мене з нею прекрасні відносини, проте, місцями, кардинально різні підходи до виховання. Не знаю, як у мене в 24 вже сформувалось бачення стосовно виховання Поліни, але розумію, що це частково з негативного досвіду виховання мене моїми батьками. Будь який негативний досвід, може класно абсорбуватись вами і бути використаним на благо….Чого навчила мене моя мама??? Інколи НЕ робити так, як робили вони, «радянські мами» по всій країні: мами без інформації, мами без доступу до літератури, мами без вибору, мами без Комаровського, госпаді ісусє!). Це складно, згідна, не слухати людину, яка є твоїм взірцем жінки як такої, наводити аргументи у свій захист і пробувати пояснити свої дії…будьмо чесними…не так важко, як, бляха муха НЕМОЖЛИВО!

Проте, потрібно завжди пам’ятати, що стоїть у вас на кону і що є самоціллю мами Y…не виховати  дитину, про яку всі будуть говорити «Свєтка, глянь яка чемна мала! сидить оце осьо вже пів години і читає книжку, а ну перевір чи, бодай, вона ше дихає» а дитину, яка можливо і перевертатиме хату догори дригом, коли ви вперше (а цілком вірогідно, що й востаннє) будете приходити до друзів в гості…і може, навіть, їхній кіт буде при криках вашої маленької Ніжності «КИИИЦЯ» ховатись в пральну машинку, нєрвно дьоргати правим глазом і прикидатись мертвим, але цілком щасливу дитину, яка буде відчувати впевненість у своїх батьках і їхню безмежну, місцями абсурдну любов, яка не залежатиме від того, похвалила її Свєтка чи сказала, вибачте за слово «тьху паскудна дитина».

Є моменти в житті, коли треба забрати під пашку малу, відкупити розбитий вазонок, відв’язати кота від батареї, перемогти перелякану «радянську мать» в собі, бо вашу доцюню не похвалили, випрямити спину і гордо та голосно сказати: «Та пішла ти в дупу, Свєтка!».

Все, пішла готувати протеїнову холодну зупу. Чого і вам бажаю).

comments powered by HyperComments