Замість вступу процитую свій власний інстаграм:

«Де можливо стараюсь, щоб у Поліни були варіанти: куди піти (парк, чи дит.майданчик), чай чи какао, яблучко чи банан, картки домана чи кубики… І Поліна завжди задоволена своїм вибором…ЗАВЖДИ! Здається діти знають якийсь секрет… Я от купила шампунь і думаю-може треба було той жасминовий?»

Звісно, вона, як і більшість дітей хоче все і одразу. Але зрештою, залишаючись з чимось одним – насолоджується своїм вибором.

То коли це змінюється?

Коли зникає оте вміння тішитися, не почуватись обдуреним самим собою, чи обставинами (приймаючи своє власне рішення)?

Оскільки поняття вибору хвилює мене час від часу, я таки хочу висловитись з цього приводу.

По-перше: невротика від психотика відрізняє те, що для останнього завжди існує одне можливе рішення — і воно по-любому єдноправильне (знаю я кількох таких…). Для невротика ж завжди присутні два варіанти і обидва – невірні. Це коли добре там де нас немає і завжди краще той варіант, який ми не обрали. Здорова/зріла особистість бачить безліч можливостей і знає, що кожна може виявитись правильною. Так само, як на кожній можна погоріти. Тобто існує якась внутрішня готовність і здатність прийняти існуючу реальність і не намагатись фантазувати стосовно альтернативної. Не зациклюватись на понятті правильності рішення, оскільки «єдино правильно» у глобальному розумінні — це міф.

Так робить моя Поліна і, очевидно, у цьому питанні вона зріліша за мене. Вона не розмірковує, яким би виявилось яблучко, обравши по факту банан. Вона просто їсть банан. Хоча наступного разу, цілком можливо, зробить інший вибір. Бо виявиться, що яблука вона любить більше…

І жодних душевних страждань з цього приводу… прям магія… Принаймні, доки/якщо ми не невротизуємо її…

[Про невроз у спадок я вже писала, тому йдемо далі…]

По-друге: Насправді «мєжду двух зол» переважно хочеться вибрати не менше, а більш звичне зло. Бо вибором керує не надія, а страх. Страх відповідальності (про яку я вже писала тут), що часто має пряме посилання на почуття провини. Страх невідомості. Страх розчарування. Страх втрати. Осуду. Ну словом – страх у широкому розумінні.

Звідки ми беремо цей страх?

Я от взяла від однієї з моїх бабусь.

Ну, значить, діло було так: відправила вона мене з парою сотень купонів за… щас щось придумаю, бо за чим послала вже не пригадую. Ну, скажімо, за газетою. Газети не було. Я прийняла рішення купити мило. От так. Мило. Бо воно гарно пахне і на господарці пригодиться. У 7 років це, вочевидь, здавалось мені логічним: нема газети – принесу мило.

Бабця не зраділа. Жіночка вона була добра, але дуже емоційна. І не зраділа вона достатньо голосно, щоб чули навіть Хемичі і Кравчуки за дві хати від нас.

З цього моменту ініціативність в мені зазнала регресу. Відтоді я завжди вибирала статус-кво уникаючи найменших змін. Ну бо мало лі…

І, оскільки я дожила до 30, очевидно не завжди це був найгірший з варіантів. Інша справа, я не дізнаюсь чи змінилась би моя реальність якщо б я не була до 28 років таким сциклом… (і перед очима нєпрєнуждьонно пропливають яхти, лабутени і шанель)  :-)

За вже здійснені помилки сварити дітей безглуздо… Реагувати – так. Але не плекати в них почуття провини. Краще вже – відповідальності… Не плутати ці поняття — і таким чином ламати радянську систему виховання (яка, може і не погана, але зараз просто не актуальна). Бо зашугана дитина і та, яка вміє оцінити результат свого вибору – це дві різні особистості..

Що робити зі страхом, що вже перейшов у хронічну форму? Якщо чесно – я не знаю універсального рецепту. Я особисто намагаюсь з ним примиритися і раціоналізувати. Спитати себе «ну і шо?» (прискіпливо оцінюючи шо буде єслі…) і вирішити чи влаштовує мене відповідь. Якщо більш-менш влаштовує (категорія «не смертельно», або «поправимо») – то дію так, наче не боюся :-) А от якщо ні – ну тоді шукайте мене в кущах. Я там перечікую шторм і обираю залишити все як є. Або роблю якісь компромісні тєлодвіженія.

Так от, якщо добряче спростити ті думки, які помістились у «по-перше» і «по-друге», то вийде, що ми стресуємо А) коли вибираємо між рівнозначними варіантами (однаково бажаними, однаково невідомими ітд), або Б) між «хочу» і «треба».

Єдине, що можна зробити із першим варіантом – прийняти будь-який свій вибір, як єдино можливий, хоч може і не завжди задовільний. Їсти обраний «банан» і нести відповідальність, а не провину.

При розкладі «Б» –  можна спробувати замінити «треба» на «можу». Створивши додаткову опцію. Це найкраща порада, яку я отримувала за останні кілька років.

Я хочу подивитись… кх-кх… «Всі жінки відьми» (дадада – я часом їх дивилась по тв, можете кидатись тапками :-) ), але треба помити вікна.

Мені більше імпонує конструкція, де «я хочу подивитись серіал, але можу помити вікна». Тобто можу і не помити. Просто якщо не/помию, то… А далі зважую результати, шукаю компроміс,  і обираю те, з чим мені легше вжитися задовольнивши домінуючі потреби. Можливо після шквальних вихідних мені легше буде присвятити час лежанню з морозивом перед тв., пообіцявши собі помити вікна завтра, чи на вихідних. А можливо на вихідні у мене значно імпозантніші плани і надавши перевагу вікнам, а не «відьмам» я принаймні матиму певне переконання в умовній «актуальності» свого рішення. А серіальчик я потім онлайн подивлюся лежачи у ванні… А може… а може не такі вже і брудні ті вікна?… :-)  У мене безліч варіантів… Значно більше ніж 2.

Тобто я зважую не умовну правильність, а доцільність певного рішення саме ДЛЯ МЕНЕ і САМЕ ЗАРАЗ.

На разі – цей метод у моєму випадку діє. Апробовано. (Користуючись нагодою, я хочу побажати щастя, здоровля і всіляких гараздів на многії благії літа тому, хто придумав доставку їжі і покупок для часів, коли у мами пєчаль-тоска :-) )

Так от – я продовжую вчити Поліну правильно (читай «зрозуміло» :-) ) вимовляти прості слова, а вона мене – переосмислити відношення до життя, змінюючи щодня його якість. Вона живе в одній реальності, а я донедавна наче перебувала одночасно у кількох паралельних… У одній все так як є, у іншій – як я вважаю мало б бути. У першій я завжди можу діяти… грати картами, які по факту вже на руках (навіть якщо з козирями не склалося). А у іншій – здебільшого розчаровуватися… А воно мені треба?

Отак я не купила жасминовий шампунь. Але і від цитрусового не облисію. О, і він підходить для частого використання… класний шампунь, чо…

***

comments powered by HyperComments