Дві ложки цукру.

В свіжозаварений Ерл Грей.

Все, що Вам потрібно знати про мене останні кілька днів.

Останні кілька днів я – мама мазками Поллока. Мама-депресія. Мама-авітаміноз.

Ну тобто якраз той період, коли можна знову пофарбувати волосся на темно і, проникливо зазираючи у очі свого єдиного і законного – запропонувати сходити кудись на побачення. Звичайно – утрьох. Так би мовити офіційно відсвяткувати завершення минулого тижня, зими і повернення нас з Поліною до Львова.

Хто, може, не в курсі – хворіють діти дуже по-різному. Одного разу –от воно наче здорове, а насправді – хворе. Іншого – наче хворе, але аналізи і температура в нормі. Буває – воно виглядає краще, ніж, здавалося б повинно. А іноді – навпаки. А ще потрібно вміти відрізняти справжні симптоми, від несправжніх. Це, на мінуточку,  дуже не просто.

У Поліни, наприклад, я підозрювала апендицит вже разів 5. А минулого тижня – розгледіла щось невідоме і дуже страшне: це коли при температурі 38 – чорно-сині нігті на ногах. Да-да. Перед очима промайнуло останні 5 років життя, 8 сезон доктора Хауса і гугл мепс з найближчим маршрутом до охмадиту… І все це за 10 секунд, доки не схопила Поліну за кінцівки, щоб придивитись і зрозуміти, що насправді то такий епічний манікюр, виконаний десь знайденою гелевою ручкою. Я не знаю, в чому полягав каварний план мого Полінєвіча, але чесне слово – вона дивилась на мене з непристойно стьобним «хіхі».

Ну словом – минулий тиждень закінчився добре (ттт). Ми повернулись до Львова і в честь такої події мій В. покинув офіс рівно о 18:00 (що стається, коли Паска/Святвечір/Парад Планет) щоб напоїти нас чаєм і какао у дещо пафосному, але дуже стильному GLORY CAFFEE.

Цей заклад мені не раз рекомендували, як френдлі до дітей, тому, хвилин 20 пошукавши (і знайшовши) паркомісце неподалік (ібо центральна частина Львова) ми, сповнені очікувань, прийшли потриматись за ручки і томно подивитись один одному в очі.

Насправді обстановка там до такого інтіму більш ніж налаштовує: дуже елегантний і одночасно яскравий інтер’єр з гігантськими торшерами, затишними кріслами і теплим освітленням. Отак би і вткнулась носом у плече свого В., як у ті старі-добрі часи, коли посидіти (а не побігати, поповзати і поприсідати) в кафе, ще не вважалось розкішшю. Дуже, знаєте, атмосферне місце.

А тепер, про насущне…

????????????????????????????????????

Щодо цін: за какао, чай, латте і шматок сирника ми заплатили 200 грн. Хто не в курсі – це класифікується, як ціни трохи вищі за «Львівські середньоринкові». Про те, чи це дорого – я нічого не коментуватиму, бо тут мірило у кожного своє.

Концепція кафе передбачає самообслуговування, що, відверто кажучи, не дуже зручно з дитиною… Але, якщо тато згідний побути у разі потреби посланцем «тудим-сюдим і знову тудим» – то взагалі не проблема.

Звьоздочки сміливо можна дати за:

*зручну дитячу зону – з достатньою кількістю іграшок, олівців, дошкою та крейдками;

*гарний інтер’єр (хоча дітям воно якось пофіг  — зате порадувало мого внутрішнього естета);

*насправді дуже привітний персонал (офіціантка навіть не скривилась, коли у нас то крейда скінчилась, то розмальовку нам знайдіть).

Ну, вобщєм-то і все…

З точки зору загальних уявлень про статус «кідс френдлі», особисто мене озадачило наступне:

*відсутність дитячого меню (від слова – зовсім);

* над дитячою зоною висить телевізор, шо дуже навіть добре придумано (хотіла було сказати я), але по якому увесь вечір ми дивилися… футбол… На питання, чи є можливість перемкнути на мультики (ну бо дитяча зона як не як), нам ввічливо пояснили, що нема.  Я так розумію, що це технічно неможливо – трансляція йде на усі екрани в закладі.

Поліна, зрозумівши, що ніякої свинки Пеппи (як мінімум) не буде, а неапробованих іграшок вже не залишилось – пішла в блуд по залу… На цьому побачення офіційно скінчилось.

І почалась весела частина присвячена знайомствам з відвідувачами і грою в «ку-ку» з-під стола. І от що порадувало – контингент у GLORY CAFFEE виявився дуже навіть «френдлі». Прям ДУЖЕ.

????????????????????????????????????

Зрештою — чуда не сталося.

Та навіть коли я мама мазками Поллока (тобто схожа на фарш), я їду додому посміхаючись, що у моєму житті є отой малий, товариський і безмежно веселий «клопіт», який не дозволить нам з В. забути, що ми тепер не просто М+Ж, а БАТЬКИ. А значить – чай з сирником і вдома можна попити… А побачення… ну, знаєте… Увесь вечірній моціон, книжка про кота Сплета (активненько, з інтонаціями і різними голосами), «фруктово-овочеві» картки Домана, 45-хвилинне вкладання (впродовж яких потрібно тричі попити і двічі попісяти) і, якщо не передумаєте, то після 22:00 – ні в чому собі не відмовляйте :-)

Отак от.

Ітого: 9 з 10, ідуть в копілку GLORY CAFFEE, як закладу для побачень. І 7 з 10 – як закладу, де можна зручно провести час з дитиною.

Хоча на півгодинне «попити какао і гарному місці» якщо, так склалось, проходили неподалік – дуже навіть непоганий варіант.

 

 

P.S. Хто не в курсі — картини Поллока виглядають так:

pollok

 

comments powered by HyperComments