Ця стаття не про дітей і не про їх виховання, вона про нас, жінок — і, думаю, я, як справжня «погана мама», маю право іноді роздумувати про такі, далекі від материнства, речі. Тому саме зараз, напередодні 8 березня, я хочу зачепити тему, яка останнім часом турбує мене навіть більше, ніж завжди – про те, як жінки не цінують себе.

Вже четвертий сезон поспіль я дивлюсь шоу «Холостяк» на СТБ – це єдине шоу на нашому телебаченні, за яким я слідкую. Чому слідкую – тому що люблю жінок. Тому що це можливість побачити поведінку дівчат у різних ситуаціях, в
когось повчитись, в комусь впізнати себе і зробити висновки. Хто не знає, це шоу про те, як мужчина серед 25 дівчат вибирає свою «одну-єдину», поступово відсіюючи інших. Вони проходять через різні ситуації, показують себе з різних сторін, розкриваються в різних аспектах… І знаєте, що найчастіше говорять дівчата вже на першому побаченні, при знайомстві з «холостяком»? «Я сподіваюсь підкорити твоє серце», або «Ти побачиш, що саме я – твоє справжнє кохання», і інші самопринизливі дурниці. Дівчата – красиві, доглянуті, розумні, часом дуже успішні – наперебій вигадують якісь витівки, аби привернути до себе увагу, і ВИБОРОТИ цього чоловіка, навіть не знаючи його. Бо хтось же обрав його для цього проекту – значить він вважається достатньо успішним, статусним, цікавим… За чотири сезони, що я слідкую за цим шоу, я пам’ятаю лише одну дівчину, яка добровільно покинула проект, бо зрозуміла, що мужчина їй не підходить. А всі інші вперто борються, придумують собі якісь ідеальні риси того «холостяка», у які закохуються, сваряться між собою, ображаються на нього, і на життя, якщо він раптом визнав цю дівчину недостойною і відправив її додому. Вони не думають про те, вартий чи не вартий цей чоловік їх самих – лише про те, чи варті вони. І про те, що їм із собою зробити, що змінити в собі, аби стати вартими. Жіноча занижена самооцінка – це ідеальний фундамент для побудови такого проекту. Якщо жінки відмовляться намагатись сподобатись і перестануть виставляти себе дурепами – шоу не буде.

У Мистецькому центрі Пінчука на другому поверсі є інсталяція. Це окрема кімната за гардиною, щоб потрапити до якої потрібно вистояти чималу чергу – бо туди запускають лише групками по п’ять людей.  Сама ж кімната – це така собі фотостудія, обладнана для мистецької фотозйомки. Втім, «мистецької» — то надто загальне слово. Усе в цій кімнаті зроблено в модному тепер епатажному стилі – намальовані на стінах оголені жінки; двері, оформлені як вхід в кімнату Синьої Бороди; написи на стінах; ліжко для любовних ігрищ посеред залу; ванна за шторкою, на дні якої розлита червона фарба, призначення якої, вочевидь, імітувати кров… Увесь цей антураж розміщений тут не випадково – відвідувачів закликають робити в цій кімнаті фото. І не які-небудь, а еротичні. І найвдаліші, найоригінальніші з них в майбутньому потраплять до нової інсталяції митця, який цю кімнату обладнав. Отакий оригінальний творчий задум – і своїх творчих тарганів продемонструвати, і матеріал для нового проекту зібрати (а заодно і його аудиторію – бо хто ж відмовиться прийти подивитись на виставку, чи що з того вийде, якщо там є шанс побачити себе (тобто, окремі частини свого тіла)? Хороша ж маркетингова ідея, погодьтесь?! 🙂 Але я загалом не про те. У кутку кімнати стоїть телевізор, на стелю проектуються зображення із проектора – всі вони зі знимками людей, які були в цій кімнаті раніше і вирішили зробити фото. Еротичні фото. Або псевдо еротичні, чи навіть вульгарні – це ж суб’єктивне. І от, 99% зображених на цих світлинах – жінки. Різного віку, але переважно молоді дівчата. Дівчата ж, які були з нами в одній групці, в основному і проявляли інтерес до отих витворів дизайнерського інтер’єрного мистецтва, і намагались щось знимкувати. Хлопці, здебільшого, спостерігали.

Знаєте, який висновок напросився мені? Дівчині роздягнутися і зробити еротичне фото легше (і, підозрюю, цікавіше!), ніж хлопцеві. У дівчат потреба демонструвати свою сексуальність вища. Дівчатам подобається бути розкутими – це привертає увагу, це виділяє їх із загальної маси. Чому? Чи не тому ж, що ми, жінки, схильні недооцінювати себе (і навіть красу свого тіла, як у цьому випадку)? Чи не тому, що жінки чомусь відчайдушно потребують визнання і оцінки іззовні? Ми, здебільшого, неспроможні оцінити себе самі – ми для себе недостатньо авторитетні. Тому ми не слухаємо себе, навіть коли маємо що собі сказати. Тому ми купуємо модні сукні замість тих, які справді нам личать, хай вони і не модні. Тому ми ходимо в популярні місця, фото із яких у соцмережі здатні викликати до нас інтерес – замість того, щоб іти туди, де нам просто добре. Тому ми читаємо статті типу «як розмовляти на теми, в яких ми не розуміємось» замість того, щоб щиро зізнатись, що ми не маємо, що тут сказати. Тому ми купуємо книжки, які знаходимо у списках книг, які варто прочитати, і дивимось нецікаві фільми, шукаючи в них ту глибину, яку там віднайшли кінокритики. Тому ми, врешті решт, з головою кидаємось в стосунки, бо хтось нарешті (!) полюбив нас – і треба хапатись за цього когось, бо раптом нас більше вже ніхто не полюбить? 🙂

Я пишу від першої особи множини, тому що це і моя хронічна хвороба. Я так добре знаю її симптоми, тому що сама пройшла через них. Якісь я знімати навчилась, якісь – тільки вчусь, тому надія на видужання є. І, на жаль, я знаю дуже мало жінок, які цим не хворіють і не хворіли узагалі. Я знаю, що не так було у моєму вихованні, і які помилки зробили батьки моїх подруг, що ми вже виросли такими, якими виросли — і стараюсь виховувати свою доньку інакше, аби в неї не було таких само проблем. Але повернутись у власне дитинство і закласти собі інші установки, інакше ставлення до себе – не так просто. Не так просто ловити себе на спробі купити першу-ліпшу підхожу річ – і не купувати її, бо йти шукати те, що дійсно тобі пасує. Не так просто зупиняти свою руку із чимось категорично нездоровим на півдорозі до рота і йти готувати собі щось інше, щось у дусі любові до свого організму. Не так просто прикушувати язика, коли твоя думка нікому не цікава, і йти від людей, спілкування з якими не приносить тобі ні радості, ні користі. Не так просто відмовляти у проханні про побачення людині, з якою нема сенсу починати стосунки, бо і так розумієш, що вона – не та. І зупинятись, коли хочеться написати повідомлення чоловікові, якому з тобою нецікаво (що б ти там собі не придумувала в його виправдання!) – також не так просто.

Любити і чути себе взагалі доволі складно. Бо нема відповідних навичок. До пори до часу. Поки не почнеш розуміти, що ти, саме ти, а не якась супермодель, якою ти захоплюєшся, можеш носити не те, що диктує глянець – і в цьому бути красивою. Ти можеш бувати там, де хочеш, читати те, що хочеш, спілкуватись з тим, з ким хочеш – і цим бути цікавою. Ти можеш мати стосунки з тим, хто цінуватиме тебе  – і бути щасливою. Ти можеш бути бажаною, не демонструючи своє тіло на відвертих фото. Ти можеш. Ти маєш право. Ти заслуговуєш. Ти варта цього, ти достатньо цінна, аби мати це. І нехай зараз це тобі непросто, нехай зараз тобі потрібно докласти зусиль – але воно того варте. Воно дійсно того варте – навіть якщо зараз тобі здається, що це не так. 😉

comments powered by HyperComments