Останнім часом будь-яку мою спробу вийти з дому без Квітослави супроводжує наростання: образи, пхинькання, плач, крик, істерика. В кінці, за сценарієм, дитина лягає в дверях, щоб мене не випустити. Нема різниці в тому, куди я йду — працювати (бо якийсь час за відсутності інтернету доводилось зависати з ноутом по гостях і кафешках з вай-фаєм), до лікаря, на 15 хвилин в магазин — сценарій щоразу однаковий. Спершу мені здавалось — період такий, переросте. Потім дратувало, нервувало, лякало. Були дні, коли істерика починалась у мене, і той, хто в той час був поруч, мусив заспокоювати: видихни, йти з дому без дитини — це нормально, хай звикає. І я, як мама мисляча, погоджуюсь — треба видихати, треба звикати. Але треба й адаптовувати дитину. І говорити з нею.

Спершу, проаналізувавши, чому мала може так реагувати на мої відлуки, я вирішила, що вона боїться мене втратити. Ну, є такий дитячий страх — що мама піде і більше не прийде. З підозрою, що хтось моїй дитині міг, навіть, не подумавши про це, сказати щось на кшталт «не плач, бо мама до такої плакси взагалі не прийде» я пояснила їй, що ніколи її не покину, і куди б я не йшла, завжди до неї повертатимусь, хто б там і що їй не казав. Не допомогло. Потім були намагання перемкнути її увагу, зайняти чимось іншим, десь це, може, виглядало, як спроби підкупити — результату також не було. Вчора я спробувала домовлятись на рівних — от ти без мене (з бабусею) гуляти ходила, в гості ходила, до церкви ходила, і я тебе відпускала, от тепер і ти мене відпусти — але віз і далі там. І тут сьогодні вранці, як грім серед ясного неба:

— Я з бабусею піду гуляти. А ти будеш за мною плакати?

І оце «а ти будеш за мною плакати?» зазвучало в моїй голові, як луна… Мені раптом дійшло, що я чула цю фразу десятки разів, хоч сказана вона була не мені, а бабусі. Бабусі, що кожного разу, коли дитина відлучалась від неї, казала начебто невинне «я буду за тобою скучати і плакати» — і це у зв’язці з «я тебе люблю». Еврика!!! Моя дитина з самого малечку усвідомила собі логічний ланцюжок: ЯКЩО ТОЙ, КОГО ТИ ЛЮБИШ, ВІД ТЕБЕ ЙДЕ — ТРЕБА ЗА НИМ ПЛАКАТИ! Якщо ти плачеш — значить, ти скучаєш! Якщо скучаєш — значить, любиш! Моя дитина вже, у свої три, вирощує в собі залежність від тих, кого вона любить — і дуже легко передбачити, чим ця залежність може вилитись для неї в майбутньому, коли вона любитиме когось менш прив’язаного до неї, ніж я…

— Ти будеш за мною плакати, коли я піду? — перепитала вона.

— Звичайно, ні. — Твердо сказала я. — Я буду за тобою скучати, я буду чекати твого повернення, але плакати я не буду.

— А що ти будеш робити?

— Почитаю книжку, наприклад. І буду думати про тебе.

— Але я хочу, щоб ти за мною плакала.

— Ні, доню. Ти хочеш, щоб я тебе чекала, і щоб за тобою скучала. Я тебе чекатиму, і скучатиму, але робитиму в цей час щось корисне, добре?

— Добре!

І я дуже сподіваюсь, що вона це ще зрозуміє…

comments powered by HyperComments