Я з Сергієм Притулою знайома ще з часів, коли працювала на Новому каналі. Пам’ятаю, як вперше його фотографувала для статті – так трусилися руки, що не могла показати йому фотографію:) Цього разу руки не трусилися, але всередині відкликалося все, що він розповідав. Щирий, відвертий, простий і завжди справжній.

 Розкажи про своє дитинство. Мені здається, воно було щасливим. По тобі так точно видно, що батьки були закохані одне в одного:)

Так, абсолютно – у нас вдома панувала неймовірна атмосфера і любов. Я ріс з батьками і братом, опіку якого я постійно відчував на собі. Він старший за мене майже на 4 роки і коли я народився  – мій, нині вже покійний, батько дуже переживав, чи зможе однаково розділити свою любов на двох синів. Він тоді був геть юним – молодшим, навіть, ніж я зараз. Але в нього вийшло! Ми ніколи не відчували, що комусь з нас приділяли більше чи менше уваги, що когось менше любили.

Які особливості виховання були у вашій сім’ї?

Мої батьки були доволі ліберальними – нам дозволялося все до моменту, поки це не починало заважати іншим. Тобто твої свободи закінчуються там, де починаються свободи інших людей.

У нас не було нічого категорично забороненого, але єдине, за що кара наступала одразу і неминуче – це брехня. Все, що завгодно, але обманювати рідних людей було диким табу. Тому я з малих років знав, що краще самому прийти і зізнатися, ніж це дійде до батьків через треті-п’яті руки.

12825297_10201633909486609_1818613155_n

А ремня получав?

Регулярно. І ні грама не шкодую за це,  більше – дуже вдячний.

Я лише один раз за все життя образився, бо отримав незаслужено. Мама не розібралася і всипала мені, а я був абсолютно невинний і мене це гнітило. Усі решта випадків були радше як остання можливість донести до мене те, що було до того вже сказано 25 разів.

А ти якісь модні методики по вихованню читаєш? Чи більшість варіантів береш із власного дитинства?

У більшості своїй так, але я дослухаюся до порад та досвіду інших людей – мам в тому числі. Коли у минулій школі непорозуміння досягли свого апогею, я взяв малого за руку і ми пішли з ним до психолога. Це був для мене дуже нетиповий крок, бо я до того ніколи в житті зі своїми батьками його не відвідував. І не пам’ятаю, щоб мій дідусь з бабусею казали: “У нас якісь непорозуміння. Може сходимо до психолога?”:)

Але ми в 21 сторіччі і треба відштовхуватися не лише від класики стосунків “батьки і діти”. Мені потрібно було зрозуміти, в чому проблема спілкування сина з іншими дітьми. Я дуже радий, що ми це зробили. По-перше, я знову переконався, що ми правильно вчинили, коли вирішили перевести сина в іншу школу. По-друге, пробувши годинку у психолога, я зрозумів, що інколи саме мені у наших з ним стосунках треба міняти свій підхід і оцінку того, що він робить.

Наведу банальний приклад – сидимо ми втрьох: я, доросла жінка-психолог і малий. Відповідаючи на запитання, Дмитро одночасно розмахує ногами і стукає по поряд стоячому стільчику. Лівою рукою він тримає олівець, яким тарабанить по столу, в правій руці олівець, яким він малює. Він відповідає цій жінці, але навіть не дивиться на неї. Я сиджу і мене теліпає, я весь на нервах. З тобою спілкується жінка – підніми голову і нормально відповідай на запитання. Я так сиджу хвилину- другу, а потім розумію, що її це абсолютно не дратує! Вона собі спілкується з молодим чоловіком і їм так зручно. Чому ж я тоді сиджу весь на голках? Я після того попустився трішки.

Виявилося, що не треба завжди дитину підлаштовувати під себе, важливо інколи себе підлаштувати під дитину.

А батьківські табу є? Ти йому щось забороняєш?

Не можна брати чужі речі без дозволу. Він недавно у школі за це вигріб від однокласника – здоровий такий хлопчина, не по роках великий. І він дав малому тирки, бо той взяв якийсь його стаканчик для олівців і ручок без дозволу. Ну і за це вигріб. І я сказав малому: “Соррі, братан, але у цьому конфлікті я підтримую сторону агресора, тому що ти неправий”.

Ну і обману не терплю. Найбільше сварюсь за недотримання слова. Дитині, якщо змалечку це не втовкмачити, то діла не буде.

Чи виникають у вас з сином конфлікти і як ви їх залагоджуєте?

Мені подобається, коли ми просто сідаємо і скрупульозно обговорюємо кожен зальот, по крупицях розбираємо кожну ситуацію, кожен крок, щоб дитина в результаті самостійно підсумувала і зробила висновки – це дає свої плоди набагато краще, ніж просто дати йому по сраці. Так Дмитрик вчиться самостійно підсумовувати всі свої вчинки. І я вчуся разом із ним – це ж перша дитина. Уже 7 років пізнаю “ази” всього того процесу виховання.

Ти пам’ятаєш, як народився малий? Не було страшно ставати татом?

Ні, абсолютно не було страшно. То був зимовий вечір 2008 року, ми йшли по вулиці, поверталися з гостей, і Юля так дуже буденно сказала: «Красавчик, вітаю! Я вагітна». То була щаслива звістка – я вже хотів дитину. Не знав, правда, що з нею робити, але хотів.

Коли він народився, мені теж не було страшно, бо я був свідком того процесу. Не скажу, що всім мужикам обов’язково треба це робити. І досі не знаю, добре це чи погано. Для породіллі точно добре,  бо присутність чоловіка розвантажує трішки мозок і додає впевненості. А чоловікам, мабуть, не завжди потрібно так глибоко вдарятися в пізнання процесів появи нового життя.

12833312_10201633909326605_892160230_n

А це відбивається на стосунках?

Не думаю, що саме це відбивається на стосунках. Подружнє життя складається з багатьох моментів, різних дотичних ділянок. Я не готовий розглядати стосунки крізь призму присутності на пологах: не знаю, наскільки воно зближує чи віддаляє станом на той момент, коли я уже 4 роки розлучений з попередньою дружиною.

Як ваше розлучення вплинуло на Дмитрика?

Ми з Юлею хоч і розлучилися вже 4 роки тому, проте, дитина не є для нас певним трофеєм і ми нічого не ділимо, не шантажуємо одне одного. Це було максимально цивілізоване розлучення, з усвідомленням, що навіть якщо наші стосунки дали тріщину, то у вихованні дитини цього допускати не можна! Наша дитина розуміє, що у мами і тата були певні непорозуміння між собою, які ніяким чином не повинні впливати на його виховання. У нас, навпаки, зараз стали набагато кращі стосунки, ніж були в останні 1,5 роки подружнього життя. І я цьому несказанно радий. Так само радий, що у Юлі все добре склалося з особистим життям. Борис – чудовий чоловік, і коли Дмитрик з ним — я спокійний.

Ти ніколи не відчував себе поганим татом через те, що розлучився з дружиною?

Я вважаю, що поганий тато – це той, який дозволяє своїй дитині дивитися на регулярні крики і скандали з мамою.

Я переконаний, що то було правильне рішення. Ми дійшли до певної “точки нєвозврата” – кожен з нас наговорив купу дурниць. Було зрозуміло, що жити в тій самій системі координат, яка була до цього, вже неможливо – це так чи інакше відбивалося на дитині. А станом на сьогоднішній день, атмосфера, на щастя, набагато краща.

12822111_10201633909286604_1983997957_n

А як Дмитро реагує на це? Ви про це говорили?

Ми говорили про це регулярно, але фінальна розмова трапилась, коли малому було років 5. Ми вчили з Дмитром англійську і він раптом каже: “Добре, що ви з мамою розійшлися. Бо коли ви були разом, ви постійно кричали одне  на одного, і це робило мене нещасливим, а зараз ви — друзі”. Дитина сама собі це докумекала. Ми не впливали на його позицію, хоча й намагалися пояснити, чому так трапилося. І він вловив головну ідею – це ніяк не пов’язано з ним, а зроблено, навпаки, заради нього.

Ти казав малому, що хочеш знову одружитися? Була у вас така собі чоловіча розмова?:)

Ми з тобою зараз ліземо на територію,  на яку я не дужу люблю заходити. Все відбувалося так, як відбувалося. У нас були свої розмови, свої балачки.

Там із весілля у нас є одна чудова фотка, яка все пояснює – коли з Катрусі знімали вельон, Дмитро був дуже розчулений і обіймав Катрусю. У момент, коли нас розписували, моя мама його ледве втримала – він хотів підбігти і обійняти нас.

Він не ревнував мене до нових стосунків, він став їх частиною.

11986376_1624246534516364_5074203873830643729_n

А як Дмитрику в новій школі?

Зараз Дмитро вчиться в класі, де семеро діток з ним включно. І тут він “дикий” – він прийшов з іншої школи, іншої парафії, іншої атмосфери, абсолютно іншої системи координат, цінностей і субординацій, і потрапив, грубо кажучи, на Вудсток. Після тої школи з постійними бійками, з якимись кланами, він потрапляє на Вудсток. Тут всі дружно й спокійно сидять, навколо любов, всі класні – тільки віночків з квітами не вистачає і гітари коло кастріка в тому класі. А для Дмитра це було незвично – немає ворожих кланів і гонки. Він уже думав, може давайте з тобою дружити проти них, чи з ним проти тебе… У нього там така ломка відбувалася.

Я так розумію, він у вас ще той «заводіла»?)

Як коли. Я тепер зрозумів як працює схема – він як з кимось побився, ми сідаємо і розбираємо цю ситуацію. І ось він каже: «Та дитина мене обзивала такими і такими словами, я не витримав, став нервовий і вдарив». Зрозуміло. Або інший випадок: «Я не пам’ятаю». Теж ясно. У першому випадку зачинщиком була та дитина, яка обзивала, а в тих випадках, де він не пам’ятає – швидше за все, починалося з нього.

А з батьками тобі доводилося розбиратися?

Нє, я такого підходу не розумію – батькам влазити у розбірки 6-7 річних дітей. Коли батьки вмикають режим миротворця чи Вольтрона-рятівника Всесвіту, то якось неправильно. Я не пам’ятаю, щоб мої мама чи тато розбирались із кимось у школі через мене.

Був випадок, коли мене у першому класі відлупцювали п’ятикласники, тоді да – мама якось там їх вичисляла і спілкувалася із їхніми батьками. Бо є істотна різниця між 6-річною дитиною і 11-річними дітьми. А ровесники самі мають розбиратися між собою.

Тобто твій син уже відчуває відповідальність? Він знає, що батько не буде влазити в його справи.

Ну у мене ж мужик росте. Йому зараз 7 років. Намагаюсь прививати і відповідальність за вчинки і усвідомлення того, що для нього робиться! Я пригадую себе у його віці – у мене не було окремої машини, яка б мою дупу возила в школу. А зараз так складаються обставини, що мене 75% часу немає в Києві – я на гастролях. У колишньої дружини в листопаді народилася ще одна дитина, тож Юля сидить з донечкою і Дмитра до школи та на секції возить мій помічник. Дитина має розуміти, що ці розкоші даються великими трудами, і бути вдячною.

12834583_10201633909406607_922718254_n

Як саме ти вчиш його цінувати гроші?

Раніше як було – зламав іграшку – ну все, більше не буде, ти не цінуєш. Але це не працює. Краще привчати дитину, що у тебе є зайві іграшки, ти ними вже 2 роки не граєшся, давай відвеземо їх в дитячий будинок. Це набагато кращий хід. Малий так з 3-х років знає, що є діти, в яких немає мами і тата і їм потрібно допомагати. І на подібні речі він адекватно реагує.

Зараз, наприклад, коли у нього був карантин, я взяв його за шкибарки, запхав до машини і ми погнали по Варшавці на Ковель, Володимир-Волинський та Луцьк. Він їздив зі мною на гастролі: носив артистам воду за лаштунки, робив татові каву, виносив мені папку на сцену, тощо. Мені потрібна була його допомога, а йому – стати в пригоді .

Таким чином, він заробив 150 грн і пішов з мамою купити якісь танчики – мама заплатила 200 грн, а малий каже: «В мене ж є 150, які я заробив на гастролях. Я тобі дам 50, мамі 50 і собі залишу 50». А я йому: «Нє, чувак, мама заплатила 200 – значить ти віддаєш їй всі 150, а вона, так і бути, п’ятдесятку за тебе якось закине». Він має розуміти, шо скільки коштує, і як то все тяжко заробляється.

Ти якось впливатимеш на його вибір: ким бути далі чи ким не бути?

Я не збираюся давити на його свободи і розказувати ким бути. Направду він з цим визначиться, я думаю, трохи пізніше. Завдяки тим чи іншим обставинам. А поки Дмитро хоче бути будівельником, я купую йому LEGO і він будує:)

А як він у школі? Він же знає, що ти працюєш на ТБ. Немає «зіркової хвороби» щодо того, що його тато — відомий?

У попередній школі половина дітей була синами чи внуками якихось міністрів, депутатів або бізнесменів. І той Притула їм по тєлєку «so-so». Дмитрик не зовсім ідентифікує мою роботу, але знає, що його тато цікавий людям. Коли ми з ним гуляємо – до мене часто підходять люди, які хочуть сфоткатися. Він раніше ревнував, а зараз звик. Мені і самому неприємно, коли я гуляю з сином і хочу всього себе присвятити йому, а виходить, що фотографуюся з чужими людьми. А він стоїть в стороні і дивиться на то все збоку. У мене на все життя відклалася картинка, коли малий катається на машинці в торговому центрі і кричить: «Тату-тату», а я фотаюся з чужими людьми. Але тепер він знайшов вихід – він тупо влазить в кадр. Таким чином відчуває себе не зайвим. Думаю, він не усвідомлює рівень моєї впізнаваності і дуже тому тішуся – я не хочу бути для свого сина татом-звєздою телебачення, я хочу бути просто татом.

І, нарешті, — що б ти порадив батькам, якби зараз мав «товкнути» якусь промову?)

Я б нічого нікому не радив – я не еталонний тато. Скажу тільки, що потрібно більше часу проводити з дітьми. Бо ми, батьки (і я в тому числі), себе завжди виправдовуємо, що все, що ми робимо – для дитини. Маю на увазі роботу. А дитина хоче уваги, а не твоїх розповідей, що ти робиш для її майбутнього! Ще я знаю із власного досвіду, що дитину важливо достатньо хвалити. Все решта – дуже індивідуальне. У кожного своя доля і свій шлях широкий – хто як хоче, так і робить.

Я працюю на ТБ і мені дуже часто пишуть чи питають в інтерв’ю, чи не здається мені, що телебачення – це такий зомбоящик, який нічому не вчить дітей. І мене, відверто кажучи, це дуже бісить. Бісить, що в цій країні люди вважають, що телевізор має вчити. Вчити мають мама, тато, баба, дід і школа, а згодом й університет. У телевізора трішки інші задачі, і спихати на тєлік те, що ти маєш робити власноруч – як мінімум смішно.

Учіть своїх дітей і не спихайте це на когось.

Фотограф — Алена Лобанова

comments powered by HyperComments