Вагітність згадую з посмішкою.

Вагітною я була досить звичайною. Ну, в тому значенні, що теж так загадково дивилась на невагітних, транслюючи во взглядє «да шо ви панімаєтє». На мене так дивились уже фактичні мами маленьких дітей, на них – мами чуть старших дітей, і так далі. Ну, словом – я включилась в цю ланцюгову реакцію і дуже навіть норм інтегрувалась.

Коли дізналась, що рекомендовано кесарити – спершу розстроїлась (ну бо інтернет зі страшними історіями і фото мені був у «поміч»), а потім прийняла цю інформацію як варіант норми і якось так розслаблено, бєз зазрєній совісті, жувала шоколадний торт «Моцарт» з найближчого Сільпо. Поліна Володимирівна твердо просиділа на попі всі 37 тижнів, не піддаючись жодним маніпуляціям, вмовлянням і колінно-ліктєвим позиціям. А в перший день 38го – о 10 ранку чемно постукала «на волю». Вдома, звісно, нікого – чоловік у іншій країні (відрядження) і я вся така трохи в шоці намагаюсь додзвонитись хоч до когось з рідних, бо ділема: мити голову, чи тільки ноги побрити? :)

Я любила Поліну завжди – навіть стоячи над унітазом в інтєрєсній позі. Навіть, коли прокидалась серед ночі на 2 триместрі з судомами… Гідно вистояла, коли все навколо пахло аналізами, або… упустимо подробиці… І навіть на приймальному покої – я любила її навіть більше ніж боялась усіх прєдстоящіх процедур…

Далі – провал… Потім афігенно красивий мед брат післяопераційної (а голову я так і не помила :) )… І тут, мені приносять найгарнішу дівчинку у світі (яка чомусь –  зменшена копія свекрухи чоловіка).

І пригадалось, як нас авансом кинулась заспокоювати тьотя-узист, оголосивши стать майбутньої дитини… На наше спільне з В. нєдоумєніє на такий потік сочувствія, вона пояснила: «Ви навіть не уявляєте, як інколи реагують чоловіки, дізнаючись, що буде дівчинка, а не омріяний син»… Дівчинка, Карл!

Я ж хочу нагадати, що діти, незалежно від статі – це «празнік жизні»,  надзвичайно весело, ніжно, тепло і мило…

Так от, у кого вже є  донечки – давайте звіримо карти, а у кого в проекті – готуйтеся до чудової пригоди…

на лабутенах

  1. Жажда прекрасного. Дівчинка – це переважо тяга до всього красивого, яскравого, жіночого. А це: мамині помади і пудрениці, бусікі і браслетики, французькі парфуми і лаки для нігтів… (починайте з ними прощатися: вціліє не все) :)  Ну не дрельками ж їм цікавитися, їй-Богу :)  Ще років -надцять і я щиро розраховую на: «мааам, я в тебе олівець для губ візьму, ок?… Ти мій рожевий шарф не бачила?»… І я така стою перед дзеркалом, в рожевому шарфі «бачила, а шоо???»… Жага красивого непереборна: коли мамина косметика недосяжна – у хід йдуть фломастери і ручки :)  Отака от варіація на тему стійкого мейк-апу… Ви пробували відтерти зелений фломастер від губ? Ні? Тоді ви нічого не знаєте про демакіяж… Прикрашають дівчатка не лише себе, але й усе навколо – навіть, розетки, замки, щілини між меблями (принаймні, так робить Поліна Володимирівна). Ну і татко – він повинен бути гарним… І мама… І ляльки у нас, буває, виглядають не гірше таїландських трансвеститів… Бо прекрасне у 2 роки – поняття дуже широке… І це дійсно весело :)
  2. Дастучатся до нєбєс. Цілком можливо, що хлопчики теж використовують цей прийомчик, але дівчатка виводять істерику на якийсь новий, раніше небачений і нечуваний рівень. При чому – включається такий режим лише на вдячних слухачів – типу татка, бабусі і дідуся. Мама у нас нє самоє слабоє звєно, очевидно, – тому для неї у Полінєвіча заготований прийомчик з проникливим поглядом очі в очі… ласкою бере… ось вона – «Жіноча мудрість. Начало»… Вона дуже тонко відчуває, як до кого з родичів підрулити. В арсеналі у Полінєвіча і «буся/мама/татко/дусь люлю», і притуляння, як востаннє, і «в глаза мне смотри», і тупотіння ніжкою, і сирена від якої ще 20 хвилин дзвенить у вухах і сіпається око. Те, що радує – вона у нас не довгограюча – домовитись можна. Але ота дівчача гнучкість у методах – це таки щось… Тут потрібно бути «на чєку» і фільтрувати тонкі і ще тонші маніпуляції. Хлопчики (принамні, з якими знайома близько) більш прямолінійні. Їх, буває, не перепреш, а з дівчатками – не завжди зрозуміло, шо це щойно взагалі було :)
  3. дочки материДочкі-матєрі. Я щиро вважаю, що ляльками в дитинстві награлася. Але… ну не можу я стриматися проходячи повз вітрини з усілякими барбі і іже с німі.. А там ще й костюмчики в асортименті… і меблі… і кухня… а варіації на тему «Кена» — прям не початий край роботи. От вона – одна з позитивних сторін дєвочкового мамства – поки Вона в садку, я можу погодувати її тамагочі (правда тепер це називається «Talking Angela» — така собі кицька, яку потрібно доглядати на планшеті чи смартфоні — незамінна річ в дорозі)… Ну і чекаю слушного моменту, щоб таки піти разом в дитячий супермаркет по її першу Барбі чи Ever After High. Бо це все таке мімімі. І будиночок для них… Я вже мовчу, що підбирати дівчинці численні платтячка, заколочки (за бєшенні гроші в Accessories) і стопіцот кофточок і лосін – це ще той мамський відрив. Звісно, не для всіх – та й з часом ейфорія втихає. Та все ж – бути мамою царєвни милує око і ласкає серце. Так що… може це я і погарячкувала, коли сказала, що ляльками награлася :) Бо від усього цього дівчачого я страшенно кайфую. І хай їй на те, чи пасують колготочки до плаття і на присутність в її житті 25 заколок, плювати з найвищої башти – вважатимемо, що це анти-стрес саме для мами.
  4. Маленькі жінки. У що граються хлопчики я поки що знаю лише в теорії. Але наш помагатор Поліна, бавиться в: нагодувати пупсика (борщем, компотом, пластиліном і навіть порваними надрібно клаптями шпалер), почистити йому «зубчики» (у кращому випадку – щіткою для волосся), полікувати маму (запхавши пластиковий шпатель аж до гланд), поприбирати (ну, наприклад, використавши усі вологі серветки, потім усі сухі серветки, а потім піврулону туалетного паперу), причепуритися і причепурити пупса (див. пункт 1), і в тому ж дусі ще штук 50 захоплюючих ігр. Дівчатка народжуються з материнським інстинктом. І практично всі ігри – це маленькі, короткометражні сценарії турботи і піклування про усіх, кого вона вважає «своїми». І це так зворушливо, що я готова пробачити навіть обідрані шпалери і борщ на бежевому килимі.
  5. отец-с-дочкой-4Я, звісно, грамотна – і розумію, що Фрейда ніхто не відміняв. Морально готувала себе до моменту, коли мій В., за сумісництвом «татко» раптом стане центром Її міровозданія, а я залишусь для любві на «всякій случай» – ну коли страшно, холодно-голодно або щось болить. Якщо ви – мама дівчинки, то рано чи пізно, цілком можливо, ви теж будете невербально (це у кращому випадку) відправлені в Сад. Бо в один момент нас доганяє дєдушка Фрейд з його Едиповим комплесом (ну ладно – з комплексом Електри) і мама вдруг стає холостим патроном в обоймє жизні. І кожна неголена модель-чоловік на білборді – у нас класифікується як «тато». І чим привабливіший – тим більше схожий :) З татусем вона ходить за ручку, його вона вимагає перед сном для обнімашок… Така рокіровка, буває, проймає навіть дуже стійких… Бо ти оце – люби її ще до того, як вона матеріалізувалась, потім блюй два триместри, ще 3 місяці спи в колінно-ліктєвій… А тоді, значить, наркоз, шви, крапельниці, уколи і попа, як решето… І ніби мало, що вона і так –  татковий клон… :)  Але все ж, здебільшого, коли вони вдвох носятья по дому, як стадо бізонів – це таки мило і зворушливо. І за цю таку рамантіку, часом можна і взгруснуть, заїсти піроженкою і чмокнути обох. Бо, може я у них, на перший погляд, і прийомна – насправді, ми з ними кльова така СІМ’Я. А з Едипом… цей етап потрібно просто пережити.

От так от – дівчатка це ухти і а-я-яй. Це щастя і для мами, і для тата.

А ще — море любові і ніжності, зворушливості і кокетства, якими мені захотілось з вами поділитися. Бо це – моє найбільше багатство.

Мамитакімами…

P.S. Мораль: хлопчики – дуже добре. Дівчатка – дуже добре. Не добре – дізнавшись, що дівчинка – плакати з відчаю у кабінеті УЗО…

comments powered by HyperComments