Давно планувала розібрати, в першу чергу для себе (ну і для загалу) дуже особливе, інтимне, внутрішньо сімейне питання. Інтимність його проходить не у площині сексуальності, тут скоріше така собі «брудна білизна» першого року батьківства. Яку, в силу повальної пошесті на «ідеальну мамочність», не обговорюють, а якщо десь обмовляються, то лише на субтонах і в загальних фразах.

Отже, ось він, цей благословенний час, коли твій кругленький животик, який жив своїм таємничим життям, до якого зазирнути вдалося лише кілька разів, за допомогою УЗД, трансформувався в смішнесенького малесенького, зморщеного, суб’єкта зі злісно наморщеним лобиком і білими плямками навколо носика. Він чи вона смішно глипають нерозуміючим поглядом на цей великий не знайомий світ, кривлять личко в незрозумілі гримаси, так уміляшно перебирають тими своїми тоненькими пальчиками, наче намагаються грати на фортепіано.

Ти, щаслива, виснажена і трохи розгублена, закрита в чотирьох стінах палати пологового будинку. Ззовні тисяча сто дзвінків СМС-ок, меседжів у профілях…Всі такі пафосно мілашні, і притомно шаблонні, але приємні.

Швидше за усе, поруч з тобою, від часу першої перейми був твій коханий, той на кого ти можеш сподіватись у найскладніші ситуації. Він масажував твою спинку, коли тебе судомило від перейм, на фітболі, в пологовому залі, він приносив тобі водичку…  Він допомагав тобі з малечею, уважно нотував у блокнотик усе, що надиктував неонатолог, дбайливо і боязко обробляв пупчика немовляті.

Тут же так різко і скачкоподібно приходить новий період, коли ти, він і ваше довгоочікуване дитя, ідеальна комбінація генів, ніжна пелюсточка, опиняєтесь вдома, без лікарів і медперсоналу. Спочатку настає ейфорія, ти розумієш, що більше ніхто своїми візитами, вказівками, постійним чатуванням за прозорими дверима палати не зможе зашкодити вашому тихому, сімейному щастю. Нарешті, можна сходити в душ, подивитись телевізор, досхочу навалятись в улюбленому м’якенькому ліжечку, елементарно виспатись…

Саме з цього солодкого самообману починається наступний виток батьківства. Ваша ніжна пелюсточка перетворюється на волаючий, бордовий згусток істерики, і ви обидва помічаєте перші сиві волоски. Кольки, щось не доцільне у матусиному раціоні, занадто спекотно, занадто прохолодно, попри візочок проїхав голосний автомобіль, невчасно пройшла попри ліжечко домашня кішка та маса інших дрібничок для вас, є приводом для лютого і несамовитого вереску у вашого чада. І щастя тим молодим батькам, чиї новоспечені дідусі й бабусі повним складом, у чотири пари рук приходять на допомогу і рятують подружжя від нервових розладів. В іншій же ситуації, рано чи пізно настає дуже проблемний виток – тотальне перевиснаження.

Саме на цій мінорній ноті ми підходимо до серця мого запису. До тієї неприємної ситуації, коли один з партнерів а саме молодий батько видихається. Не одноразово я чула, від різних жінок, про одну і ту ж проблему, окреслену приблизно, фразою: «Він мене перестав чути, я йому мушу сто разів повторювати».

Саме ця фраза вже майже злітала і у мене з вуст, коли мій коханий, сидячи біля мене просто не сприймав прохання подати мені кружечку з чаєм. Ох і образилась же я в той момент.

Мій внутрішній діалог звучав тоді десь так: «От же ж «скотина невдячна», я тут вся така замучена, порізана(у мене був Кесарів розтин), займаюсь самопожертвою, ночей не досипаю, в напівзігнутій позі повзаю від ліжечка і назад, даю крапельки від колік, грудь, просто обіймаю і ношу на ручках малечу, щоб він, невдячний, поспав а він кружку з чаєм не подасть… Ну от і все так певне рутина з’їдає сім’ю» і т.д. і т.п.

Благо, такий гнівний монолог не виходив за межі моєї голови, хоча саме в той момент, коли образи в бік чоловіка уже майже вилетіли з мого рота, я гортаючи стрічку новин у своєму Фейсбук, натрапила на якусь статтю про кризові відносини в сім’ї. Там було приведено дуже багато різних випадків і один з них нагадував мій. Правда, хоч якихось пояснень, що робити щоб розв’язати кризу не було, були лише пафосні та всерозуміючі шаблонні вислови, про те, що ми всі не залізні, так буває і треба щось робити.

Взявши себе в руки, згадавши, що я все ж є не лише мамою, дружиною, але й дипломованим психологом, зарилась по вуха в професійну літературу і зайнялась вивченням питання.

Після кількох тижнів активного чтива я дещо з’ясувала. І вважаю, що обов’язково варта висловити свою думку загалу, мені здається, що це має дещо розрядити, подібні  на мій, кризові стани у молодій сім’ї, особливо, якщо ініціатором кризи виступає дружина.

Давайте проаналізуємо всю ситуацію з самого початку, але ставши на місце молодого батька.

У сучасному соціумі прийнято активно залучати чоловіка до процесу пологів та після пологового догляду за матір’ю та немовлям. Для нього, не дивлячись на всю підготовку, відвідини спецкурсів, перегляди відео, вичитування безлічі друкованих матеріалів та публікацій у мережі, сам процес пологів і його участь в ньому є колосальним стресом. У нього, як і у вас стається переворот свідомості, він пізнає таїнство появи нового життя.

Але на відміну від породіллі та немовляти, які на протязі трьох-семи днів знаходиться в умовах лікарняного стаціонару, під доглядом лікарів та медичного персоналу, також оточені турботою близьких; молодий татусь в шаленому темпі «підтягує хвости».І щастя, якщо ці самі хвости у вигляді потреби докупити колиску чи візок і зачепити проти москітну сітку на вікно.

А якщо батьки, за поширеною у нас забобонною традицією, зовсім не готувались до появи малюка? Ремонт, поклейка шпалер чи фарбування стін, генеральне прибирання дому, закупівля необхідних для малечі й мами речей… А між тим потрібно прибігти до дружини, приділити час немовляті…

На цьому етапі, в основному, наші хлопці ще витримують, а от чим далі – тим важче.

Після шаленого герцю підготовки, настає етап виписки з пологового  будинку та подальшого спільного проживання.

Невиспаний татко, виснажена мама і малюнок, до якого на другому-третьому тижні життя, швидше за все, завітають ненависні кольки.

І якщо за досить короткий час , мама навчається розуміти кожен писк своєї малечі, чітко знає чи то маля хоче їсти, чи обіймашки, чи треба бігти по крапельки, то для тата ті писки всі однакові не зрозумілі, пронизливі і жахаючі. Мій чоловік, наприклад, постійно тихенько стояв збоку і питав чи її, донечку тобто, нічого не болить.

Це був другий етап, коли стрес від пологів, підготовки до виписки, спільного з малюком побуту, квіт буйним цвітом але мій мужчина, як і добрячий відсоток інших, стійко тримався з останніх сил.

Але третій виток спільного проживання з малюком до року, вибиває навіть найстійкішу більшість.

Зуби. Перший зуб у нашої донечки йшов довго й болісно Хоча жахіття, типу високої температури чи проносу й блювання, нас обійшли стороною, зате був крик.

Не плач а саме крик, різкий пронизливий, майже щоночі, так ніби її щось жалило чи кололо.  Моє серце обливалось кров’ю, я носила її на руках по квартирі, співала про котика сіренького і з останніх сил, стримувала сльози. А вона, бідолаха, аж вигиналась в дугу, терла своїми яснами малесенькі кулачки до синців, до болю затискала мій палець, дивилася повними болю оченятам і кричала.

Ось саме в цей момент, коли, здавалось земля йшла з під ніг, у чоловіка включається своєрідний захисний механізм. Він, як виявляється, є природнім і покликаний захистити психіку від перенавантаження і як наслідок, зриву. Жіночий організм, і нервова система в тому числі, побудовані таким чином, що підчас догляду за немовлям, матуся, грубо кажучи, йде на резервах.

Окситоцин, Сератонін, Дофамін та інші помічні гормони трішки «тормозять» наші психічні реакції, тому, ми можемо значно довше триматись у такому собі граничному стані, коли здається, зараз вибухнеш, а ні – йдеш, заспокоюєш маля, сама заспокоюєшся, і при бажанні, хоча б намагаєшся розрадити коханого.

Чоловічий же резерв, якщо врахувати ще стреси на роботі, (а зараз, в складних економічних умовах) постійний пошук додаткового фінансового потоку в сімейний бюджет, вичерпується і настає такий собі ефект скляної сфери. Коли людина чує і сприймає все дещо приглушено, інколи потрібно добряче постукати по товстому склу і дещо голосніше висловитись, щоб досягнути бажаної реакції.

Так от, для чого я власне тут написала так багато тексту. Перш ніж влаштовувати сімейний «розбір польотів», підвищувати градус розмови, переходити на особистості, обвинувачувати і іншими доступними та широко відомими методами псувати собі карму. Постарайтесь твердо зафіксувати у свідомості той аспект, що ваш партнер є не менш «потерпілою стороною», ніж ви.

Пам’ятайте, завжди є місце для здорового діалогу, спокійної розмови, пояснень і розподілу обов’язків, головне щоби було бажання у партнерів.

Поставте пріоритетом для себе, та партнера здоровий мікроклімат в сім’ї, адже це – запорука психічного здоров’я та гармонійного розвитку дитини.

Також, варта чітко усвідомити й постаратись донести до батька дитини, що кризу в сім’ї створює недосказаність, затаювання образ (не рідко надуманих) та втеча від відповідальності.

А наприкінці, хочу уточнити, що весь цей допис будується, в першу чергу, на суб’єктивному досвіді автора, ситуації в сім’ї бувають вкрай різними.

Тому виходьте, насамперед, з особистої ситуації, але пам’ятайте, ви створили найпрекрасніший витвір мистецтва, чистий аркуш, не засмічену свідомість, ваше продовження на землі.

Перш ніж викидати свій негатив на зовні, добре обдумайте, чи такими емоціями повинні бути заповнені перші враження малюка про цей великий, не знайомий для нього світ.

comments powered by HyperComments