Я раніше була така серйозна, шо аж страшно згадати.

Ні, звісно не завжди і не всюди. Але якщо так геть чесно, то бувало зайду на зустріч і так напряжусь, шо повітря навіть в ніздрях електризується. Сиджу така, ну прям останній герой: брови здвинуті, губи стиснуті, от чесне слово – даже кубіки пресу проступають.

І мені це подобалось.

Мені подобалось працювати. Навіть якщо на ізнос.

Подобалось отримувати чергове підвищення. Їздити у відрядження.

Мені подобалось виходити з офісу затемно, покидаючи його з відчуттям виконаного обов’язку.

Подобалось пити каву з колегами на офісній кухні.

Вигадувати святкові традиції. І не святкові теж.

Говорити з ними нашою власною мовою про всілякі BCP, NCE, PDG, PE ітд., почуваючись членом якогось ексклюзивного клубу.

Як і більшість кар’єристів або майже кар’єристів – я обмежувала власний декрет лише терміном ГВ. Такий був план.

А потім…

А потім я стала мамою.

Мій фокус змістився і я не знала, що відбувається за межами цього маленького всесвіту. І не хотіла знати, якщо чесно. І дзвінки від колег з нагальних питань, на які знала відповідь лише я, влаштовувала мене доти, доки я не усвідомила, що… їх більше немає…. І нічого без мене не поламалось. Я не виявилась незамінною. І це усвідомлення раптом стало дещо фруструючим.

Бо це означає, що з кожним днем, з кожним тижнем коли не пролунав дзвінок від колег, доки я годувала дитину, міняла їй підгузник чи придивлялась до кольору какашок – прірва між мною і моєю «кар’єрою» збільшувалась на цілу вічність.

Повз мене проходили дні.

В цих днях потрошки розчинялась відсутність мамського досвіду, паніка і з’являвся час помічати як «твої» можливості використовують інші. Вони широко посміхаючись позують на фото з важливими партнерами, викладають фотографії з корпоративів і закордонних офісів.

У них доглянуте волосся, яке розчісується з чувством, толком, с расстановкой значно частіше ніж раз на два дні, вони точно пам’ятають чи чистили зуби сьогодні і на їхніх модних білих блузах немає плям… підозрюю, що і пахнуть вони дорогими парфумами, а не дитячим кремом.

Словом, повз мене проходили не лише дні, але й можливості.

Я відчувала як усі емоції та почуття натягувались в струну – мені здавалось, що якщо ще сильніше вдарити по ній – я просто розірвусь на тисячі шматків. Фізично – функціонувала на грані людських можливостей – побоюючись якось заснути під час годування чи відключитись на прогулянці. Але інтелектуально я відчувала велетенських нерозтрачений потенціал.

Минув рік і я вчилась жити тут і тепер, а не там і тоді.

Крім тих моментів, коли загорталась у ностальгію і питала у подруги «ну що там на роботі?»

А потім, якось увечері, мені подзвонили.

Повернутись на роботу вже за рік декрету – було складним рішенням (детальніше – я писала про це тут).

Але я пам’ятала, яке моральне задоволення вона мені давала колись – як латала кожен продірявлений радянською школою (і наглухо закомплексований) закуток мене. Хотілось бути важливою. Підняти свою самооцінку. Наростити давно загублений авторитет.

А ше хотілось такою красівою сидіти за зручним столом і робити щось двома руками. Бути у місці, де не треба бігати у сусідній офіс щоб перевірити чи ніхто там часом не вбився/не з’їв щось запрєщьонне/не дістався розетки, можна ходити в туалет, коли хочеш і (навіть) закриватися в кабінці. Бо тут – ти Людина. Така, якою була колись.

Пройшов ще рік.

Я пізнала радощі статусу «працюючої мами».

Це було круто. Цікаво. Захоплююче.

Я влилася в світ, де крім милих домашніх обнімашок і не таких милих поїздок в дитячу поліклініку існували давно забуті і сочні «інтрігі скандали расслєдованія».

Я знову спілкувалась з людьми про «високе», писала складно виговаріваємі слова у довгих, страшно ділових листах.

Купувала туфлі на каблуках і строгу спідницю культурно-гірчичного (а ніякого не «нєажиданного») кольору.

Але…

От буває так – дуже хочеш халви.

Отак ідеш в магазин, з голодухи купуєш півкіло, вдома з’їдаєш одразу половину – ну ти ж дуже її хотів. І відчуваєш, що… може не так вже і «дуже». І взагалі – може не так ти вже і любиш ту халву. Ну колись, давно, з’їв її чуть-чуть і здалося тобі, що смачно. Давно. Колись. Було смачно. А тепер – ні.

Я поверталась назад у декрет за обставинами. Але поверталась легко.

Я більше не чекала, що хтось подзвонить. Не чекала жодних «дякую» чи «ти молодець – без тебе буде не так».

Я чекала моменту, коли зможу прокинутись зранку і не думати як розприділити ресурс між чимось дуже важливим і тим, що звикла таким вважати.

Бо… Я переплутала кризу з тугою. Тугу з мрією. Мрію зі звичкою.

Бути працюючою мамою – не легко. Але і бути мамою в декреті – складно.

Складно почуватись вирваною зі світу, який довгі роки був єдиною «реальністю». Складно заздрити соціальній включеності людей, які почали вставати на професійні ноги, коли ти вже в повну силу мчала до чергової цілі. Складно розуміти, що жарти про мам, які цікавляться лише пуками і пчихами в певній мірі (значно перебільшеній, звісно) – правда.  Ти залишилась на місці, а отже – залишилась позаду.

І це складно, бо 21 ст. це не той час, коли ареал існування жінки – три «К» (Kinder, Küche, Kirche – нім. Діти, Кухня, Церква).

Ми хочемо бути суспільно корисними, успішними, незалежними і ще всякими різними… що виходить далеко за межі вибору безпечного возика чи дитячого садка.

Але все це у певній мірі – ілюзія. Все.

Про важливість, про реалізованість, про успішність.

Кар’єра – це соціальна гра. За кожен новий рівень – ти отримуєш грошовий бонус. А гроші – важливий аспект існування. Це питання фінансової гігієни.

І воно є достатнім, щоб повернутись до добре оплачуваної роботи.

Але я, як і багато інших мам – керувалась не ним… Ним я виправдовувалась, коли потрібно було пояснити свій вибір.

Не є воно визначальним і зараз, коли, буває, хандрю переглядаючи старі фотографії, спілкуюсь з працюючими друзями, які вже сидять у директорських кріслах та носять краватки.

Я хандрю, бо щось у мені прагне до такого режиму, то тих відчуттів, звершень. Це «щось» тягнеться з усіх сил.

А потім я пригадую, що «ті відчуття» — це лише спогади. Я не зможу дістатись у той час і те місце, бо його вже просто нема.

Тепер є нова реальність. Новий світ. Актуальний сьогодні. І щойно я повертаюсь у своє «зараз»,  помічаючи своє значення у ньому – я захлинаюсь від щастя. Від повної, всеохоплюючої і дуже простої свободи. Вибору, дії, відповідальності.

«Усьому свій час» — набуло нового, нетривіального і дуже філософського значення.

І зараз – час любові. Щасливий час. Вартий, щоб у ньому залишитися, користуючись його бонусами і потенціалом. І все буде, я знаю – і реалізованість, і успіх, і перспективи. І машина часу для цього не потрібна.

Я більше не та, ким була. І моє місце, можливо, не там, де було. А можливо «там», але не зараз…

… Я раніше була така серйозна, шо аж страшно згадати… а тепер я така звичайна, що важко повірити… І мені добре. Не тому, що зараз – ідеально чи хоча б краще. А тому, що я стала гнучкішою. І не чекаю, що щось повториться, не боюсь, що НЕ повториться, а з усіх сил намагаюсь прислухатись тільки до того, що важливо для мене сьогодні…

rabotayushhaya-domohozyayka

P.S. Во ізбєжаніє травмування тонкой душевной організациї “не колишніх кар’єристів”: описаний досвід, звісно, не є універсальним. Я глибоко переконана, що знайдеться не одна мама, для якої достроковий вихід з декрету і повернення у офісний простір – єдино правильне і оптимальне рішення. Мій текст скоріш для тих, хто сумнівається, ностальгує і задається питанням альтернативних шляхів своєї соціальної (і не тільки) реалізації…

comments powered by HyperComments