Бути малою дитини до року – це вже само по собі рівне подвигу. А бути мамою такої ж дитини у Львові – це героїзм.

_DSC0351

Я не маю на увазі важкість годування (особливо грудьми, коли твій соск наче олівець в точилці), плачі (які протягом першого року здаються безкінечними), підгузки, зригування… У тому доглядовому плані перший рік – один з найкращих періодів, який дарує нескінченну кількість безцінних моментів. Цінуй їх та не пропускай повз очей! Я говорю про площину соціального тиску. Так, саме тиску. Від того, що «чому він не тримає голівку» до «коли ти схуднеш?», «І шо ти тепер дома сидиш?» і т.д. Бо Львів апріорі чудовий, кавовий, шоколадний:) Але це далеко не так.

Мама повинна бути красива, охайна, підтянута. Дитина повинна бути нагодована, чиста, закрита у колясці так, щоб світа Божого не бачити, тиха і не плакати. В ідеалі – сміятися або не подавати звуків. Взагалі. Такий собі олов’яний солдатик. Можливо, у світі інстаграм профілів так воно і є, але реальний світ інший. А тим паче, коли ти реально доглядаєш за дитиною сама (бо як мінімум бабусі-дідусі далеко, а чоловік на роботі), ведеш господарство і дійсно хочеш бути фіт-мамою.

Чомусь у Львові надзвичайне, колосальне, подекуди безмірне скупчення бабульок, які постійно, кожного (підкреслюю КОЖНОГО) разу, як бачить маму з дитиною (чим меншою – тим краще), мають за належне сказати/наголосити/дорікнути, що «щось не так». «Дитина без шапочки – дуже погано», «Такий великий, а не ходить», «Дайте йому булку – хай воно гризе». Чомусь завжди вживається оте середнє «воно» не залежно від того дівчинка чи хлопчик.

Зрештою, мати хлопчика то саме по собі приречення чи покарання. У пологовому одна з перших фраз, яку я почула була: «Коли повернетесь за дівчинкою?». Хлопці апріорі не підуть раніше, не сядуть на горщик і взагалі у них «все не таке», включно з мікрофлорою кишківника. Так, погоджуюсь хлопчики і дівчатка різні. Як кіт і пес. Як азіат і афроамериканець. Але такими нас створив Бог/Всесвіт/чи мавпа від якої ми походимо. Хоча… Коли інакшість визнавалася доброю чи схвальною? У нашому суспільстві з тим халепа. (До слова, у рідній Коломиї бабусі та пані жодного разу не реагували на шапочки/курточки і все таке.)

Медичний огляд у державних закладах – це наче Аліса в Задзеркаллі. То дитина недобирає, то навпаки. То він заторможений, то гіперактивний. Моє спілкування з певними «експертами» та «спеціалістами» закінчилося у ту ж мить, коли сказали, що мій син «ненормальний та відстає у розвитку і потребує лікування. Але ви не хвилюйтесь – я все напиши і пропишу». Навіть не хочу акцентувати на мед.закладах. Думаю, багато було написано до мене.

Особливо мене «тішать» знайомі та так звані друзі, в яких перша фраза «І шо ти тепер дома сидиш?». Зазвичай це дівчата, які десь твого віку, але ще не маю ані нормальних стосунків, ані дітей. Так. Я була б щаслива дома СИДІТИ. Просто сидіти. Без бодіків, підгузок, зригувань та дзвінків з порадами «Треба дати «це», треба йому зробити «то», бо як не зробиш, то настане кінець світу», і найголовніше – сидіти самій у вбиральні.

Є ще інша дуже весела категорія – порівнянь. «Ось «Вася» тримає голівку, а твій ще ні, айяй!», «Ось «Таня» їсть сама з ложечки, а твій – ні», «Йому вже майже рік, а він ще в памперсах – не добре! Будуть ноги криві». А щя якщо у рік дитина не говорить віршиками! Та все – хрест на дитині:) Загалом порівняння – це така річ, яка вганяє маму в депресію. Когось – на мить, а когось на роки. І не кожен лікар враховує, що ти – мама і що тобі реально морально важко.

Окреме місце займає солідарність. Вона не приходить одразу. Інколи мені здається, що деякі мами (особливо з візочками) навмисне не пропустять або наїдуть тобі на ногу. Не знаю від чого це «добро». А ще «чудові» подорожні дівчата років 20-ти – тут ти не пройдеш, не проїдеш, особливо якщо ця група пересувається на цілу ширину тротуару і складається з чоловік чотирьох. Легше коня на ходу зупинити, чесно. Більш солідарними є чоловіки. Вони пропустять, зупиняться на переходах. Особливо люблю хлопців, які тільки починають залицятися до дівчат і ведуть їх на одне з перших побачень. Тут тобі і коляску допоможуть перевести, і через бордюр заїдуть.

У деяких аспектах мамства мені відверто пощастило, бо мій чоловік належить до категорії адекватних, та і я не з тих, хто буде вірити на слово. Хоча направду перших декілька місяців я таки переймалася тими дурницями (тепер звісно вони підпадають під категорію дурниць, а тоді…). Інколи буває нападає на мене «синдром Ідеальності», але я даю йому копняка. Бо ідеального світу – нема. Діти зригують. Ревуть. Верещать. Не сплять. Не будуть сидіть і займатися розвивашками та виконувати завдання, які ти десь там побачила у тому ж таки інстаграм. Мама апріорі не може бути такою як була до вагітності. Бо не повинна. Бо зараз у неї інше, чудове життя, інший статус.

Бути мамою дитини до року – це чудовий період, який затьмарює суспільство, диктуючи, що тяжко/важко/трудно. Усе було б легко/легше, якби бабульки не скупилися на похвалу, якби водії таки пропускали візочок на переході, якби чоловіки більше допомагали дружинам, якби пандуси таки були в реалі, а не в проекті міської ради, якби мед.заклади і їхні працівники не писали на дверях ліфту «Заходити з візками категорично заборонено» і ти маєш перти з дитиною на п’ятий поверх, якби… Якби риба мала воші.

Хоча. Все не так важко, страшко та неможливо. Це пишу я, мама майже три річного Пустуна, який до року ходив самостійно, до двох – навчився кайфувати від пісяння і какання в горшечок і зараз може назвати склад мафінів, які ми печемо та дерунів, які він чомусь обожнює:)

Якщо вам буде цікаво з нами, Львовом та частково Коломиєю то нам з вами тим паче!
_DSC0273

comments powered by HyperComments