Колись, спілкуючись з дітними подругами ще у статусі «у мене все буде савсєм не так» мені здавалось, шо «маленьке (умовне, звісно) зло», яке іноді просочується з дітей, які в моєму уявленні мали б какати метеликами – це, неодмінно, якийсь педагогічний провал. Проза жизні розставила все на свої місця і я змирилась з тим, що існують ситуації, які просто потрібно гідно пережити не тавруючи свою дитину (брехуном, жадіною чи забіякою), себе і, звісно, не ігноруючи необхідність багато… ні… БАГАТО спілкуватись з чадом, роз’яснюючи дуже різні і непрості поняття якомога простішою мовою. Навіть тоді, коли здається, що рібьонку фіолетово і взагалі він вийшов в астрал і не слухає (шо теж нє ісключєно).

Я тут, судячи виключно по собі і спираючись на досвід практичного мамства від 0 до 2,6,  виділила перші три позиції (звісно список можна продовжити, але нє будєм о грусном)… Почнемо з…

ьрехня 1Третє місце: а потім маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу…

Про дитячий обман писано-переписано. Діти вигадують. Це факт. Попри усю доступну літературу і мамський фольклор, мене чуть застопорило, коли вперше відносно осмислено збрехала Поліна. Я ж чесно намагалась створити умови в яких брехня не буде необхідністю. Після кількох глибоких видихів я прийняла реальність, в якій діти кажуть неправду. З різних причин і з різною метою. «Змирись, фільтруй, пояснюй і тримай руку на пульсі» — сказала я собі… Причин вигадувати виявилось багато. Вони різні і часом дуже банальні… Ітак… шо там було у нас… Ну, у Полінєвіча, це найчастіше спосіб привернути увагу. Особливо в садку, де багато дітей і вона не пуп землі, або безпосередньо після. Ну, по-перше, Поліна могла, наприклад, різко розучитись самостійно їсти ложкою (бо їй срочно треба, щоб няня сиділа саме біля неї)… При цьому вона запевняла зі зворушливо невинним виглядом, що «НЕ вміє»… Або (із послєднєго), щоб зайняти увесь ефір собою на прогулянці – показати авто виховательки (правда чось на ньому їздить наш сусід з 4ого поверху). Тему можна розвинути і виявиться, що Христина Олегівна на ній катається в ресторан і їсть там морозиво і баклажани… У Поліни при цьому жоден мускул на обличчі не дьорнувся. Але це все навіть мило…А був і жесткач, коли вона пожалілась, що її – тадам! – б’ють… При цьому вона говорила з достатньо бадьорим виглядом (не розуміючи до кінця ЯК ЦЕ, коли тебе дійсно б’ють, а не просто зачепили лопаткою на майданчику), щоб при детальній інспекції розвіяти усю цю історію від якої я відчула як на потилиці волосся встало дибки… Насправді до моменту, коли дитина в принципі починає говорити, мама переважно вже достатньо загартована попередніми формами дитячих маніпуляцій і вміє відрізнити реального брехуна від невинного сказочніка. Я намагаюсь не драматизувати, але й не створювати умов, коли брехня – спосіб уникнути покарання чи перекласти відповідальність. Ну і не пропустити, коли очевидна брехня виявиться малоймовірною правдою. Проте процес запущено. Уява працює. Мама на стрьомі.

[Мій дзен: я не дозволяю собі вживати щодо доньки слова типу «брехло» чи похідне.]

жадинаДруге місце: ембарго.

Ще, здавалось, недавно моя дитина готова була у відповідь на нехитре «будь ласка», або прохальний погляд, обмінятись з колегою по пісочниці усім чим завгодно: лопаткою, відерком, невнятним словом та імпульсивним ділом…. Так от, внєзапно реальність набуває нових кольорів… Тепер відсутність у Поліни реакції на наближення до її майна іншої дитини (доки вона зайнята чимось на гойдалці чи гірці) – класифікується як атракцион нєвіданой щедрості. Зате слово і діло не просто очолили список, але й охопили 100500 нових форм та виявів. Садок і досвід спілкування з різними дітьми навчили Поліну чіплятися за «своє» обома руками. З’явилась опція «не ділитися» і вмонтована в це миле дитя сигналізація. Зрештою, якщо не хоче – не треба. Я поважаю такий її вибір. Складніше пояснити 2-річці (зважаючи на те, що у такому віці егоцентризм – це швидше варіант норми і навіть нєізбєжность), що інші діти мають такі самі права на власність. Тут вона різко врубує лєбєдя і українська стає вибірково іноземною. Словом, єдине що залишається – поступове освоєння економічної термінології. «Бартер» поки Поліна розуміє дуже по своєму, і моє врівноважене «віддати дівчинці її відерко, або запропонувати погратися своїм» часом розбивається об Поліну, яка стоїть з двома відрами і дивитися (очевидно, натренованим в садку поглядом) на опонента, осмислюючи моє жужання на вухо.  Втім, монотонне вліваніє правил соціальної взаємодії нарешті дають свої результати і домовлятися тепер (принаймні, інколи) вдається без істерик у абсолютній більшості випадків… Хоч до 100% нам ще пахать і пахать…

[Мій дзен: я не вимагаю в неї «не бути жадіною».]

,боксПерше місце: Роккі. Начало.

Це сталося. Я побоювалась цього дня і насолоджувалась кожним, коли це було лише «страшилками» знайомих мам. Поліна навмисне штовхнула іншу дитину… Ну для когось це може і дурня – головне не її. Але… Мені було складно прийняти факт, що мій янгол во плоті здатен фізично нашкодити іншому (нехай це трапилось лише раз, але все-одно…)… Навіть попри те, що її ніколи ніхто не бив – я все-одно запитувала себе, де ж я накосячила? Загалом – людям свойствєнно шукати винних. І в моїй уяві за першість змагався садок, ми з моїм В. і кілька містичних варіантів близьких до бабського «пороблено» 🙂 Насправді – Поліна навіть не розуміла, що робить щось погане. Для неї це була гра і їй подобалась увага, яку вона привертає. А оскільки не реагувати на насильство – це вище мене і моїх уявлень про «виховання» адекватної людини, я використала перевірений за попередні 2 роки інструмент – задушевні розмови. Я не знаю, який відсоток з того, що я їй пояснювала вона зрозуміла (і не впевнена, що правильно зрозуміла все, що відповідав на своєму діалекті мій рібьонок), але вже понад місяць (ттт) – Полінєвіч обходиться без навіть найменшого рукоприкладства. Праздную.

[Мій дзен: я не кричу, не обзиваю «забіякою» і не погрожую тотальною самотністю. Ми просимо вибачення і обговорюємо ситуацію. І з нею це працює ефективно.]

Отак от.

Мамський мозок якось так побудований, що ми одночасно недооцінюємо власних дітей вважаючи їх «маленькими нєвмєняшками» дещо довше ніж потрібно. А з іншого боку – наділяємо їх фантастичними надлюдськими якостями, які важко поєднувані з реальністю, в якій діти – це маленькі люди, які здатні на увесь спектр емоцій і виявів. І деякі з них можуть прийти ззовні, деякі виникають самі собою… Найважче завдання мами – бути тим орієнтиром, який дозволить дитині курсувати у межах соціально допустимих норм, власної індивідуальності і вмінням захистити свої рамки.

Тому… пашем, дєвочкі.. пашем 🙂

P.S.  Йо-майо… а це ж тільки початок 🙂

comments powered by HyperComments