Моєму синові зараз 1 рік і 8 місяців, він уже досить свідомий козак, але я досі не зрозуміла, як це – «жити повноцінним життям з маленькою дитиною». Я випала з соціуму, коли пішла в декретну відпустку, і досі залишаюся в тому особливому світі мам, куди легко потрапити, але важко повернутися назад.

Бути мамою в Луцьку – це не знати, що таке кідсфрендлі в реалі. Це чути легендарні перекази про те, що у якійсь кав’ярні бачили кімнату матері і дитини з (барабанний дріб) сповивальним столиком. Тротуари і пандуси? Не чули! Зайти в маршрутку з возиком? Не ризикуй. Мама з грудничком у піцерії? Ти що, він же буде кричати і заважати всім. «Можна той рік-другий посидіти вдома, — видала мені якось одна пані. – Ми зі своїми по кафешках не бігали». Рік-другий, друзі! А вам слабо?

У тролейбус з Данилом я сідаю нечасто, бо поставити його не можу – затопчуть, а сісти нереально. Але з тролейбусної зупинки додому – найближче. «Нам ніхто місцем не поступався», — прикрикнула пані на свого чоловіка, який необережно піднявся, щоб ми з малим могли присісти. Хммм… «І взагалі, нічого дітей тягати по брудних тролейбусах!», — «добила» мадам. Звісно, пані, вам видніше, що мені робити з моєю дитиною. Це у мене розвага така – їзда в тролейбусі, мій «Лексус» просто на діагностиці в СТО, а «Майбах» забрав чоловік. «О безмежний Васесвіт, зроби мої мрії матеріальними», — медитую подумки.

Наші люди озлоблені. Інакше я ніяк не можу пояснити тотальну нелюбов до маленьких дітей. Так, вони створюють багато шуму і часом з ними дуже важко. Але діти мають стільки ж прав кричати, як статечні пані – осудливо дивитися на молодих матусь. Цей погляд… У ньому досвід поколінь предків від печерних людей і до сьогодні. Але ми з сином приносимо море задоволення цим жіночкам. «Зараз він у вас впаде і забрудниться», — пророкує одна. Данилко в цей час підкорює «калюжки». «Пляп» — звук від контакту дитячої енергії і води – незрівнянний. А коли дно міні-водойми з глини – удвічі феєричніший. «Я ж казала», — тішиться пані. Її день минув не марно. «Я люблю нести радість людям, о Всесвіт, тож подаруй трохи радості й мені. Наприклад, хай Данилко дозволить виловити себе з калюжі без крику «Капа!» («Купатися!»).

Але є маленька радість. Мій синочок вивчив віршика і тепер розказує його часом цілодобово, а часом уривками.

Очеретяна хатина біля річечки була,

І жила у ній родина

Не велика, й не мала.

Мама-жабка, тато-жабка,

Дід-жабка, баба-жабка

І маленьке маленя

Жабенятко-жабеня.

У черзі в супермаркеті Данило намагається забрати зі стрічки своє печиво, але переплутує і тягне сусідське. Чомусь сердита жінка, яка весь час товче мене у спину кошиком, кричить:

— Ану не трогай! Успакойтє сваєво рєбьонка! Што ви за мать!

Данилко лякається, він узагалі дуже не любить, коли хтось кричить. Беру синочка на руки, заспокоюю, пояснюю, що він зробив не так і чому тьотя розсердилася. Він слухає, повертається до сусідки по черзі і каже «Баба-жабка». Я не стала пояснювати, що він просто розказував віршика. «О безмежний Всесвіт, дякую за нірвану для мами».

comments powered by HyperComments