Когніти́вний дисона́нс — внутрішній психічний конфлікт, що виникає при зіткненні в свідомості індивіда суперечливих знаньідейпереконань або поведінкових установок (англ. cognitions) стосовно деякого об’єкта чи явища, за якого з існування одного елемента виникає заперечення іншого. У зв’язку з цим конфліктом, стан індивіда характеризується відчуттям неповноти життя.

Серйозні випадки дисонансу можуть призводити до неспокою, відчуття провини або сорому, викликати значний стрес, знижену самооцінку, викликати агресію або інші небажані наслідки.

Щас модно прислухатся до власних бажань і потреб.

Не правильно сказала – не «модно», а «нарешті мами почали розуміти, що це – необхідно».

Проблема тільки, що не завжди яснопонятно яку ж потребу задовольняти… Бо вони взаємовиключні, або не виконувані, або незрозумілі. І це вам не «солений кавун» і «хочу фундук-не хочу фундук» — це вже серйозно, бо хочеться виробити зрозумілу систему, вибрати однозначний курс, а так не виходить. Це як дієта: ото вирішив більше не їсти всяку гадость на ніч, а тут БАЦ – і зірвався на булку з маслом. Всьо – почуття провини як мінімум. Не виходить бути послідовною і однаковою. Доводиться мєтатись між полюсами у пошуках душевної рівноваги і що б таке з’їсти, щоб похудати… Інколи ти хороша хазяйка, зразкова дружина, а інколи – виспана.

Ну от на приклад, «Мамою бути важко» (всі дружно вздихаєм і демонструєм чорні круги під очима) і «материнство це щастя» (тут посміхаємося, ніби знаємо якийсь секрет). Тільки мами зрозуміють як так може бути абсолютно одночасно. Як так можливо  на одних лише гормонах виживати між безкофеїновою кавою, брудними і чистими підгузками, спати 15 годин/тиждень і при цьому любити кожну клітину найбільшого домашнього порушника порядку. Любити до метеликів в животі і сонячних зайчиків в голові. Тому материнство часто курсує між полярно протилежними відчуттями «коли це все закінчиться?!» і «я не хочу, щоб це закінчувалось». Мами – ниють, потребуючи підтримки, поспати і помитися, але це ниття носить виключно інформативний характер і насправді нікого ніяк не характеризує у розрізі «хорошості». Тому хочеться звернутися до усіх любителів нагадувати, що «а як ти думала?/ніхто не казав, що буде просто/ти кому дитину народила?» ітд. з проханням трохи попуститися з моралізаторським тоном і похлопати маму по плечу. Бо мама – це щаслива (без «але») загнана жінка. Да-да. Так і є. Чо уж.

Ну або, із паслєднєго «Хочу тиші» і «Не хочу тиші». В якийсь момент свого материнства я чітко усвідомила свою найбільшу потребу: потребу у спокої. Раніше я тиші боялась. Можливо тому, що вона рідко була моїм вибором. Вона здавалась мені порожнечею, а тут раптом стала прям музикою. От що про тишу знає людина, яку ніколи не будив якийсь ледь чутний хрюкающий звук з дитячого ліжечка? Або сирена, яку включили прямо під вухом. Чи хтось, кому не доводилось від неї відмовлятися (від слова «вобщє») довше ніж на 3 місяці (це я так, по самим скромним падщьотам). Не можливо пізнати до кінця, як вона пестить вуха, якщо хтось не жував ці самі вуха мелодійним, але надто монотонним і ще більш «надто» частоповторяющімся «маамам». Періоди між хрюканням, мамканням, шморганням, кричанням, сованням і тд – доводиться наповнювати внутрішнім кіпішом. Акумулювати всі залишки свідомості і зусиль, щоб зібратись з думками і збагатити побут мінімальним тайм менеджментом. І коли  вже наче все готово, мислітєльний апарат розпіхав усе по поличкам і можна зробити собі «харашо» теплим чаєм чи гарячим душем… простір знову садрагається від чогось типу «УАААА-УУААА», або «мааам, ну маааам»… Я хочу бути хорошою мамою для своєї доньки, а це значить бути поряд, але… якась частина мого мозку втіхаря мріє про «тишу за будь-яку ціну». Тишу наповнену шумом моря чи листя, сонячним світлом крізь білі фіранки, запахом кави і свіжої випічки. Мозок хоче спати до дванадцятої, ні за що не відповідати і не знати де продається останній у місті карнавальний костюм курочки… Якась частина молодої мами прагне відправляти тіло в душ, в момент, коли гладіолус, а не коли воно вже починає реально погано пахнути… Так… мама теж хоче автономії, спокою і повної незалежності… Тим не менше я з ужасом уявляю свій дім порожнім і тихим. Коли ніхто не мамкатиме зранку і не розповідатиме мені якісь неймовірні історії про те, хто покакав у садку і хто не хотів їсти зупку. Я боюсь моменту, коли тиша знову не буде вибором… Отак і живемо…  У круговороті звуків і думок, але з надією, що дітей змінять внуки, їх – правнуки і так завжди буде чутно, як маленькі босі ніжки шльопають через усю квартиру, щоб порушити тишу безумовним мамським щастям.

3Боротись, систематизуючи парадоксальні але такі справжні почуття – бєссмислєно. Ця вічна боротьба за право називатись «достатньо хоршою» (ну бо «ідеальною» — це вже надто банально) і прагнення виробити стандартну і статичну систему поведінки – виснажує і заганяє якщо не в післяпологову депресію, то в стан «вічної мучениці».

Зрештою, рано чи пізно приходить примирення з таким станом речей… і усвідомлення, що  материнство це взагалі  странний такий стан, який логіці не завжди піддається… Щось таке ж всеосяжне, як… мистецтво.

Мистецтво бути мамою. З творчими кризами, залежністю від натхнення і потребою у підтримці…

Все, що потрібно мамам — свободу від стереотипів і доступ до однодумців 🙂 Ну і щоб діти не хворіли… І дієтичну еклерку… І парфуми діор…

Комусь ми здаємося дивними , комусь – пасивними, іншим – істеричними, а хтось перешіптується за спиною «у мене так не буде». Але ми ж то з вами знаємо – «буде… ще й як буде»… Насправді – ми просто…ммм… багатогранні 🙂 І саме тому… мамські блоги, як і мамські історії нєіссякаємі…

 

comments powered by HyperComments