Ну що ж, День Матері – то давайте про материнство 🙂

Я недавно зрозуміла, що до материнства я ще не готова. Так, моїй дитині четвертий рік. Так, я загалом задоволена її зростанням і розвитком. І тим вихованням, яке я їй свідомо даю. Більшість часу. Але…

Але нещодавно я на неї накричала. Голосно. А вона стояла і дивилась на мене – наче не розуміла, чого я на неї кричу. І від цього я кричала ще голосніше.IMG_2405_сor - Копія

Так, я знаю, що кричати на дитину (а тим більше, бити її) – це демонструвати своє безсилля. Бо крик – це всього лиш спосіб донесення інформації, і не факт, що найвдаліший. Ні, я не хотіла б, щоб у наших з нею стосунках цей спосіб донесення інформації став нормою. Бо обійматись і впівголоса вести бесіду під ковдрою мені подобається значно більше. Я не хотіла б зробити зі своєї дитини загнане звірятко, яке боїться мене і стримує себе від того, що хоче зробити під страхом мого крику. Але…

Але вона порвала мокасини. Нові. Ми ще жодного разу не вдягали їх на вулицю, бо було холодно, але дитині вони сподобались, тож вона спершу бігала в них по квартирі, потім стрибала, потім роздивлялась і посмикувала прикраси і бантики, а тоді почала їх відривати. Ні, ці мокасини не дорогі. Так, я цілком можу зрозуміти її дитячий інтерес (а наскільки сильно треба потягнути за цей бантик, щоб він відірвався? І що буде, якщо я його відірву? А може, мама присвятить мені більше часу, якщо я зроблю таку шкоду?). Словом, моє неупереджене  «раціо» все розуміє.

Але взуття було останньою краплею мого терпіння, після якої «емоціо» рішучим рухом відтіснило «раціо» на задній план. Бо речі вона псує і ламає систематично. І я не знаю, як цьому зарадити. Тому я зашивала мокасини, сварилась на неї, а в глибині душі картала себе і плакала. Я НЕ ПОВИННА БУЛА СТАТИ МАМОЮ, ЯКА КРИЧИТЬ НА СВОЮ ДИТИНУ! Я не хотіла стати мамою, яка свариться через природню дитячу потребу — пізнавати світ. Я прагнула не такого. У мене був інший план.

Тому іноді мені здається, що до материнства я ще не готова. Бо якби я була готова – така готова, як того бажає мій перфекціонізм – дитинство моєї дитини виглядало б зовсім не так…

Якби я була по-справжньому готова до материнства, я б ніколи не змушувала її їсти. Їсти – це природня людська потреба. Все просто: людина потребує задовольнити голод – вона шукає можливість зробити це, потребує простору в шлунку – відмовляється від пропонованої їжі. Тому, якби я робила усе, що було в моєму плані, то першого ж разу, коли моя свекруха сказала «вона така худенька – треба її заставляти їсти більше» — я не боялася б, що виглядатиму поганою мамою (= мамою, яка не годує дитину) і відповіла б, що дитина сама знає, скільки їй їсти. І спокійно дозволяла б малечі не їсти, якщо їй того не хочеться.

Якби я була по-справжньому готова до материнства, я б ніколи не одягала свою дитину надто тепло. Тому що організм немовляти прекрасно адаптується до температури середовища, і якщо йому забезпечити надмірне тепло – звикає до тепла, якщо ж помірний холод – звикне до холоду. Тому, якби я робила усе так, як планувала, то вчасно відхилила б втручання моєї мами, яка казала, що я заморожу дитину в одній сорочечці при температурі +23 і не одягала тієї другої кофтинки. Як і зимових штанів у жовтні, бо раптом стало значно холодніше, ніж влітку.

Якби я була по-справжньому готова до материнства, я б ніколи не сварила дитину за шкоду. Я б давала простір, де таку шкоду можна безперешкодно робити. Ви бачили ролик про австралійську дівчинку, якій батьки відвели кімнату під її творчість – заповнену фарбами, полотнами, і різними матеріалами для живопису і всілякого креативу? Моя ж дитина може творити лише в межах свого «робочого місця». При цьому по столі їй малювати не можна, папір в поривах натхнення рвати не можна, воду розливати на картини не можна, фломастерами стукати не можна (бо поламається). Яка тут необмежена творчість, якщо в ній є стільки «не можна»?

????????????????????????????????????Так, це я забороняю їй ці усі творчі процеси. Не свідомо забороняю, автоматично (колись це все забороняли мені), але важливий факт: це все я. Та сама я, яка колись мріяла про те, що обов’язково дозволятиме дитині малювати по стінах (більше того, навіть малюватиме разом з нею) – але ви собі уявляєте, якою поганою мамою я виглядала б в очах оточуючих, якби робила це? Ви уявляєте, якою поганою мамою виглядала б я, якби дозволяла їй бігати і стрибати у квартирі – це ж сусіди знизу сваритимуться і вважатимуть, що я зовсім не виховую дитину? А уявляєте, якби я віддала її в садок у два, як хотіла (щоб вона росла якомога самостійнішою) – при тому, що сама працюю вдома, а значить (у очах оточуючих чому саме так і значить)  її вихованням і розвитком можу займатись я, а не якась чужа тітка, яка, звісно ж, зовсім не любить дітей.

Якби я була готова до материнства, я дозволяла б дитині усе, що не є небезпечним. І собі теж. Я б відстоювала свої межі від втручання усіх, хто «знає краще», бо вже виховав скількись-там дітей.

І якщо копнути трошечки глибше, то у моєму плані материнства ключовим було – бути «поганою мамою». Бо щоб виховати дитину щасливою, мені треба випустити на волю саме цю частину себе. І думаю, не тільки мені…

«Хороших» дівчаток, якими виховували нас, і які потім стають «хорошими» мамами звісно, люблять; мамами чемних і слухняних дітей, звісно, захоплюються, але ця «любов» і це «захоплення» оточуючих швидкоплинне і минуще, тоді як комплекси і неврози у нас і наших дітях, часом, живуть протягом довгих років, а то і всього життя. Бути готовою до материнства – це чути потреби дитини і саму себе, яка значно краще за бабусь, психологів і лікарів знає, чого бракує саме твоєму маляті.

Врешті решт, бути готовою до материнства – це відмовитись від прагнення бути досконалою. І ЛЮБИТИ свою дитину більше, ніж образ себе-хорошої в очах оточуючих тебе людей.

comments powered by HyperComments