Не можна сказати, що я виховую дитину на 100% сам. Скоріше, навіть навпаки: його виховують багато членів нашої сім’ї. Проте, так склалось, що його матір поїхала на навчання за кордон, тому син лишився тут, зі мною.

Як у кожній сім’ї, де батьки не знайшли спільну мову і розійшлись, ми стикаємось із певними складнощами, проте гумор та любов, якою б вона не була, дозволили нам лишитись у гарних стосунках.

Думаю, що мама для дитини – це людина номер один, супервумен, Джон Маклейн серед мам. Малий сумує за мамою, мама ще більше сумує за малим. Та йому нікуди діватись – доводиться терпіти батька і їсти його каші, хоча вони й добре йому смакують, він, мабуть, дякує Б*гові, що смакотою підгодовує дід :).
Так і живемо, чекаючи приїздів мами.

Насправді, вся ця історія з від’їздом, сталась не так давно, на відміну від закінчення наших стосунків. Для мене було важливо підтримати нашу маму у прагненні до отримання освіти за кордоном, тим паче їй це далось дуже важко, вона ж бо любить малого понад усе.

Лишатись з малим мені було зовсім не страшно, тим паче він у мене майже дорослий — 2 роки. Та я й ніколи не мав проблем, перебуваючи з ним наодинці, починаючи з самого народження. Міг сидіти із ним добами, лиш цицею не міг годувати :).

папа сын

Для мене дитина взагалі не є проблемою – у мене зовсім інше ставлення до поняття терміну – «проблема». Дитина, в першу чергу, – це людина. Хоча дорослі іноді про це забувають, дитина – особистіть, а тому варто і ставитись до неї, як до особистості, а не маленької сюсіпусі. Не повчати 24/7, не «обсмоктувати», не сварити чи змушувати робити лиш те, що на вашу думку правильно, і все буде чудово. Жодних проблем! Малий має свої потреби та бажання: погратись, поспілкуватись, відпочити, подражнитись, розвиватись, дізнаватись і т.д. Із цим якось справляємось.

Не знаю, хороший я батько чи ні, це я дізнаюсь набагато пізніше, але я точно не еталонний батько. Можу сказати, що стараюсь і роблю все, чого вимагає виховання дитини. З місяць назад почали вчити абетку, то я від цього отримую неймовірне задоволення, він так чудово повторює букви за мною, а потім спонтанно видає якісь буквенні сполучення :). Та взагалі, робити щось із сином – це саме задоволення. Із ним можна і почитати, і потренуватись, навіть попрати речі допоможе, а дуріти із ним, допоки це не переходить межі :), – кайф.

Коли треба приділити увагу роботі (певний період часу я працював в конторі, а зараз працюю вдома), то тут на допомогу із задоволенням приходить бабуся. Тому я, повторюсь, труднощі із дитиною, це не до мене :).

папа7

Звісно, виникають іноді питання з ким лишити дитину, аби зустрітись з друзями, трошки розвіятись? Тут знову допомагають дід з бабусею. Проте у них далеко не завжди виходить, та я й ніколи не засмучувався, якщо не міг відвідати подібну зустріч чи ще якусь світську подію. Друзі в мене – люди чудові, завжди з розумінням ставляться до моїх потреб та обов’язків, усвідомлюють мою ситуацію та люблять малого. А тому, якщо я не можу прийти до них, вони самі залюбки завітають до нас у гості, після «відбою у моїх казармах» :).

Щиро кажучи, у дитині мене дивує абсолютно все. Якщо ти спостерігаєш, як вона росте, ти дивуєшся усьому: от він ще лежав і навіть не ворушився, і бах – він навчився сидіти. І це саме «БАХ» ( ні, не композитор, але думаю він також здивував своїх батьків коли сів 🙂 ), для будь-якого батька, це просто ВАУ. А потім він навчився повзати, і це взагалі щось неймовірне, як вертикальна посадка носія Space X Falcon 9. Але це в тебе вдома, твій власний Falcon 9, який у майбутьному, можливо спроектує щось подібне. Але поки він лиш повзає, а потім він починає ходити, бігати і стрибати, і тут настає повний шок, адже ти спостерігаєш, як він розвивається від самого початку, і це дуже захоплює. І, повірте, якщо щось особисто мене дивує, то це дуже серйозно, а зростання дитини, мене дивує щоденно!

Ось, наприклад, коли його вкладаю на обідній сон, то у 50% я програю — засинаю першим, а він слухняно сідає і сам собі розглядає книжки і мугикає колискову, допоки не засне. Хіба це не круто? 🙂

папа5

Відзначу, що погуляти з дитиною – це також дуже важлива штука, аби він соціалізувався, цікавився, бігав та грався з іншими малюками. Мене, як батька, дитячі майданчики в часи пік приводять в певну недієздатність. Назар мене просить сісти, аби я не заважав і не змушував його ніяковіти, адже я заповзятий любитель поганяти із ним, позалазити усюди, але його більше цікавить комунікація з іншими дітьми. Тому моє завдання – сидіти тихенько десь збоку 🙂

Мушу зауважити, він поки що спілкується з використанням дуже стислого запасу слів – нащо розмовляти, коли усі й так тебе розуміють? На мам на майданчику, впевнений, я справляю враження не надто комунікабельної людини. Я хочу обходитися без недоречних розмов та питань, вважаю усі балачки на майданчику безглуздими, тому переважно мовчу. І мене зазвичай ніхто не зачіпає.

Хоча була одна історія, сталась не так давно. Якраз вже кілька днів стояло тепло, яскраво світило сонце, і на вулиці можна було знаходитись майже в літньому одязі. Ми сиділи з малим на пеньку у парку та їли булочки. Повз проходила якась жінка, очевидно, що прихожанка церкви, розташованої неподалік. І значить ця панєнка вирішила за свій обов’язок поцікавитись, чого це дитина сидить в мене на пеньку, адже їй холодно! Ніколи не розумів подібних повчань, ще й від зовсім сторонніх людей. Мені здається мамам простіше на це реагувати, бо я ж чоловік, я вибухаю.

папа4

Як на мене, найважливіша річ, яку потрібно берегти у дитині – це добро, справжнє, щире. Неймовірно засмучують моменти, коли малого ображає хтось із інших дітей, або коли його не розуміють – від цього він стає геть сумним. Він не розуміє злості, іноді коли ми з моїм батьком жартома боксуємо, валяємо, так би мовити, дурня, його це дуже нервує, адже ми робимо на його думку недобрі речі, він нас сварить і пригрожує нам пальцем, аби припинили і помирились :). Це та доброта, якої не вистачає у нашому суспільстві, люди мусять берегти це в дітях та в собі понад усе.

Я вчуся у сина бути хоч на краплинку добрішим до людей. А для цього потрібно проводити із дитиною час, якомога більше часу. Ми розмовляємо, я йому пояснюю усе, що знаю і показую усе, що нас оточує. Він змушує мене віднайти таку світлу та добру дитину всередині себе, і знову захопитись цим світом, знову щиро радіти таким маленьким речам, як квіточка, пташка, дощик, хмарка.

comments powered by HyperComments