У мамському світі працює маленький професійний міф бастер (myth-buster – англ. руйнівник легенд). Деякі міфи він руйнує через «власний досвід», а деякі – опосередковано.

Я тут вирішила писати не про геть усі жизнєнні підвохи і реалії у мамстві, а про «дружбу». Яка повинна бути як в кіно: ось тобі погано, ти набираєш номерок, за 20 хв. в твої двері стукають і от ви вже сидите на кухні, п’єте чай/самбуку/піно гріджио/самогон, закусуєте лобстерами низькокалорійними бутербродами з низькокалорійною ковбасою, рассуждаєте про вічне і про те, яка ти класна, а він нє очєнь, а потім вона їде додому, а ти щаслива бо в тебе є Друг… Коли стаєш мамою – вона ходить з тобою по магазинах за першими пінетками і повзунками (поки муж на роботі), потім викликається допомагати з купанням-пеленанням, вислуховує про те, який страшний і великий світ порівняно з твоїм маленьким зайчиком, цікавиться кольором його какашок, їде з тобою у відпустку, не дратується на кількагодинний плач, соціалізує тебе останніми плітками і … ладно. Це уже слішком. Просто процитую для ілюстрації реальний опис моєї хорошої знайомої, якій, я вважаю, пощастило: «ми цілком можемо годину обговорювати, який мій чоловік козел у конкретній ситуацій, а за 40 хвилин я йому закохано посміхатимусь, а вони цілуватимуть при зустрічі в небриту моську».  Да-да. Такі подруги – велика удача. Ті, які адекватно оцінюють значення моменту у загальній сімейній дійсності, які вміють слухати і не подавати вигляду, шо щось знають, які можуть з’їздити з вашою (єдиною в компанії) дітною родиною на море і не зненавидіти саму ідею «материнства» після такого «відпочинку» :-). Таке буває. Іноді.

Насправді ідеальний друг для мами це хтось…

  • хто готовий розділити перші страхи, хоча б по-телефону;
  • хто може висловити думку, але не включати мама-Валєра стайл (а наявність дитини, шоб бути мамою-Валєрою навіть не обов’язкова);
  • кого не втомлює чаювання у режимі «ну чого ти плачеш… на плеченьку… а він шо?…. а ти шо? Ше чаю? Не облизуй телефон… А тоді шо? Виплюнь! Та ти шо!?… ну от… хто попісявся?…»;
  • хто попри все приходитиме, шоб послухати про мамські будні і розказати про офісні зміни;
  • хто не ображатиметься на те, шо ти не можеш прийти вчасно чи поїхати прям вже на традиційний шашличок, бо на підготовку тобі тепер треба трохи більше часу, сил і валеріанки;
  • хто готовий скласти тобі компанію на прогулянці, навіть коли погода не те шо «нє шепчєт», а натужно поскулює;
  • хто врешті приходитиме вже для того, шоб впевнено, навіть оком не моргнувши, сказати тобі, шо ти замєчатєльна мама, і твій рібьонок симпатичніший ніж в отої риженької з адміністрації (кстаті, бачила її вчора…)…

мами на прогулянці

Але переважно – дружба бере паузу, чи таку невеличку декретну відпустку після народження першої в компанії дитини. І як пережити цей декрет – залежить від кожної окремої мами. Як і все інше у мамському (і не тільки) житті – це вибір.

Варіант А: образитись. Чесно піддатись почуттю самотності, відкинутості, забутості, не приймаючи нові форми і вияви старої «дружби» (бо рідко усе оточення повністю зникає з поля зору – змінюється лише формат). Плекати це відчуття, посилаючись на безсилля і втому. Перейти в систему «Я –хороша, вони – погані», або звинувачувати себе у втраті соціальної прівлєкатєльності через систему «Я – погана, вони – хороші», (чи «Я – погана, вони – погані» як субваріант). Викарбовувати епітафії на могилі власних ілюзій типу «друзі до гробу», «назавжди» і тд. Варіант простий у виконанні, але вищої мети не має… Це або пройде і забудеться (ну чи не забудеться і випаде у неприємний осад), або не пройде і соціально активна ДО материнства женщіна уйде в добровільну ізоляцію почуваючись зрадженою, ображеною, розчарованою. І можливо навіть якийсь час не страждатиме (бо нема часу). А можливо періодично відвідуватиме психотерапевта «лікуючись» від почуття самотності.

Варіант Б: це коли приходить прозріння, шо насправді люди створіння вільні. Ніхто нікому нічого не винен і не варто нічого (і нікого) ідеалізувати. Ми разом – коли хочемо бути разом і розбігаємося щойно «буття разом» стає незрозумілим, виснажливим, зайвим. При цьому ми з «ними» (з друзями, тіпа) лише починаємо бути більш різними, далі функціонуючи у межах моделі «Я – хороша, вони – хороші». Я тепер мама – я не можу цікавитись мотоциклами/помадами/Джастіном Бібером так як Вони, а Вони ще не готові цікавитись какашками більше ніж Джастіном Бібером (очевидно, мені просто подобається вживати слова «Бібер» і «какашки» в одному реченні 🙂  ). Приймаючи таке право іншої людини не як зраду, а як варіант нормального розвитку подій, і попутно визнаючи таке ж право за собою – образа розчиняється у «новому диханні», яке може отримати така дружба, коли малюку виповнюється десь рік і мамин спектр інтересів знову почне розширюватися з вузько-післяпологових до звичайних соціально-стандартних. Ця легкість і адекватне сприйняття факту, шо «всяке буває», не лише позбавляє потреби оплакувати кожен кінець у стосунках, але й звільняє від одного з найнеприємніших соціальних почуттів – почуття провини. Бо і ти можеш піти, якщо стосунки з іншою людиною вганяють тебе в депресуху, або позбавляють власного простору. Піти на завжди, або на якийсь час. Повторюсь – це вибір. При цьому присутність «вибору» не означає, шо «правильно» «кидати» один одного щоразу коли стає складно. Сутність дружби, шо будується не на «повинен», а на «можу» — це добровільність (легкість перебування у стосунках) і відповідальність (коли «не вийшло» не тому, шо «він/вона/воно» мене не підтримали, а тому що Я не була до чогось готова).

Варіант В: Ваш варіант. Проміжний. Довільний.

old friends_1

Значення «дружби» не те, щоб перебільшене, але дещо ідеалізоване. Якщо отримувати задоволення від спілкування «тут і зараз» – без вимог, очікувань на далеку перспективу, ярликів і ілюзій про «повинен» — то жоден друг, який випадає з кола спілкування не стає лічносною трагедією. А кожен, який з’являється – стає ресурсним. Кращими стають з часом…

Я часто чую про самотність. Зокрема мамам необхідно розділити з кимось ті нові, не до кінця вивчені і не освоєні емоції, які навалились у космічній кількості. І це як у відомому шведському прислів’ї: «люби мене, коли я менше за все на це заслуговую, бо саме тоді я потребую цього найбільше». Але чи повинна цю підтримку надати конкретна людина? Чи це повинна бути якась певна особа з нашого традиційного оточення? Чому це повинен бути саме  «старий добрий друг» з яким ми пили піно гріджио на кухні?

Внєзапно може виявиться, що навколо безліч можливостей отримати вихід новим переживанням, у формі підтримки від фахівця чи того, хто теж шукає товариства для поговорити про зригування, пандуси, доктора Комаровського і хорошого дитячого лор-а…. Пережита криза, якщо вона дійсно пережита, допомагає не тільки позбутися пригнічуючого переживання самотності, але й стати мудрішою, автономнішою мамо-одиницею.

Одинокість – це внутрішнє почуття. Воно залежить від того, який спосіб взаємодії зі світом ми обираємо, а не від поведінки самого світу. Якщо вважати, шо наїстися можна лише кавунами, то взимку будемо дуже голодними попри ізобіліє на прилавках. Так і тут – способів для задоволення соціальних і чуттєвих потреб більше ніж 1 чи 2. Їх безліч.

А вірити в абсолютну дружбу, писати її з великої літери і не припускати, що «на віки вічні» — це лише літературний зворот – воно діло індивідуальне, але скидається на підлітковий максималізм. А ми ж, все-таки, МАМИ.

… якось так.

comments powered by HyperComments