Чому, коли ще не було Поліни ніхто мені не пояснив, не переконав, не внушив, не відкрив очі на цінність часу?

В мене його не було. Скільки себе пам’ятаю – я завжди в запарі. Це як «товста» і «стара» — стан душі.

І лише коли народилась донька я раптом відчула потенціал, «знаю пароль і віжу орієнтір», але усе те, що колись вимагало лише більш-менш непоганого тайм менеджменту і трохи пофігізму (цілком припустимого), зараз потребує значно більших ресурсозатрат і немалого такого психологічного «дзену».

Я не вважаю, що материнство означає втрату усіх життєвих можливостей, але також не хочу робити вигляд, що нічого не змінилося. Раніше я відповідала лише за себе і лише перед собою. У цьому контексті — втрата роботи чи невірний соціальний крок означав суто індивідуальні наслідки. Коли ж сім’я поповнюється малюком – ставки зростають… І кинути все, щоб попрацювати стриптизеркою десь у Люксембурзі (єслі шо — то не моя мрія. Моя була про Playboy :) ) – це вже якось не комільфо…

Я пишу це з надією, що може якусь женщіну-єщьо-нє-мать якимось чудом занесе у дєбрі цього тексту, або хтось поділиться цією думкою (чи постом) з «правильними» людьми…

Так от, живіть так, щоби було місце для експериментів:B.man

  • … з емоціями… З тими, які на грані фолу. Ну не поїду я з Поліною найближчим часом на Burning Man… Не здійсню кругосвітню (чи яку там ше) подорож автостопом (хоча я таке сцикло, що я і по маршруту Львів-Лавочне автостопом не ризикнула б)… Емоції є всюди. Вони у дивних, несподіваних місцях і ще дивніших і несподіваніших людях. Шукайте їх, щоб наповнитись спогадами на багато-багато років вперед. Не жалійте грошей і часу на враження. Не відкладайте їх на потім – бо потім будуть актуальними інші (теплі і затишні)… Словом – осмислюйте і ловіть момент!
  • …зі знаннями… Я вчуся. Успішно, багато, освоюючи нові сфери і нові терміни. Але несказанно легше мені б було це робити «тоді». Я пропустила роки, витрачаючи час на щось, що станом на сьогодні вже випало з моєї свідомості (і що вочевидь тоді мені для чогось було треба), не знаходячи важливих (як мінімум) годин, щоб назависатися на майстер-класах, курсах і тренінгах не по роботі, а по душі. Зате друга освіта вже з місячною Поліною – раз плюнути! Годувати між парами в машині – не проблема!… Являтися на екзамени з грудним малюком – а шо тут такого?! А потім – дайош третю спеціалізацію і години у психотерапевтичному проекті! ну бо до 27-ми повних рочків – я чомусь думала, шо головне працювати видираючись вгору по кар’єрній драбині. Чому мені ніхто не сказав, шо робота повинна і може приносити ще й задоволення? Чому загадочні ельфи не підвели мене до думки, що можна міняти роботу не виношуючи цей «план побєга» роками страждань проведених в умовно незручному кріслі?
  • booksКстаті о птічках, а точніше про експерименти зі сферами діяльності… Я знаю, що насправді щоб досягти справжнього успіху потрібне терпіння і наполегливість. «Усідчивість», так би мовити. І вона мене «усиджувала» на безлічі робіт, де я терпіла і сивіла, сивіла і терпіла. Сексуальні домагання, психологічне знущання, директор – алкаш і це ще навіть не весь список того, що я взнала про реальну трудовую жизнь в цій і двох інших країнах. А тре було (поки дітей нема) – вибирати. Перебирати. Йти голосно хряснувши дверима (і часом, желатєльно, по пальцях обідчиків). Шукати себе. Ні, звісно я не закликаю прям щас звільнитися і йти сємочками торгувати… Але акумулювати зусилля, поставити перед собою мету і планувати, а не мріяти про її реалізацію. На якомусь етапі я все ж дала собі слово, що не залишатимусь в компанії, де мені не підходить керівних. І ця формула допомогла мені не лише таки знайти свого «ідеального боса», але й під його началом вирости самій. Але… я надто рано зупинилась і стандарт мій був надто низьким. Я знайшла лише «свою» людину-начальніка, а треба було вже тоді шукати «свою» сферу.

Вагітним мені теж є що сказати.. І почну з банальної банальщини:

Вагітність – то теж ше той челендж.

От ти така вся з фіалками в голові, але думаєш шо доросла тьотя. Всяке знаєш, всяке бачила. І тут – БАЦ – і виявляється, шо перед тобою ціле поле не оране і тисячі невідомих раніше відчуттів і почуттів. Новий досвід – це не тільки через день в баночку пісяти і з аналізами на ТОРЧ/ВІЛ носитись з такою регулярністю, ніби ти не прілічна женщіна, а працюєш мєсною звіздою на вулиці червоних ліхтарів. Вагітність – це переважно почергово гормональний тупняк (коли кругом одні метелики і зефірки), або атаки шаленого страху на рахунок кількості пальчиків на (недоступних поки що маминому оку) крихітних  ручках і ніжках, впевненості, що з «ним» все добре, що з тебе вийде хороша мама і  дитина в перспективі не переверне на себе каструлю з кип’ятком, не запхне собі олівчик в око, не вдавиться ґудзиком, не нап’ється таблеток і взагалі доживе принаймні до повноліття.

polina insideПригадую, як на другому триместрі мій В. прокинувся від істеричних схлипів його дружини, яка заливалася слізьми, будучи не в стані пояснити в чому справа. Від нестримного плачу навіть гикавка почалася… І от я (його дружина, себто) сиджу така на ліжку, цокаю зубамі намагаючись зробити зі склянки ковток води… Третя ранку, на мінуточку…. майбутній татко з жахом у взгляді намагається зрозуміти, а шо собствєнно, відбувається… І тут я врешті зізнаюсь… Пєчаль моя про те, що …«наші батьки колись помруть…». Далі – другий дубль сліз і схлипів і тепер вже тотальна розгубленість на обличчі мого В… Ну бо шо з цією малохольною тепер робити?

Але… я хочу сказати, що попри все, вагітність – це чудовий період. Я дозволила собі не рахувати калорії, не відмовлятися від маленьких насолод, як от купити жменю ірисок і смакувати їх, запиваючи мінералкою нікуди не поспішаючи… Сиділа на лавці посеред будня, підставляючи обличчя сонцю, і розмірковувала, а чи таки не замовити оту дитячу кофтинку з H&M?… Я не слухала (і вам не раджу) забобонів: про підстригання волосся під час вагітності (бо дитина буде «лиса»), покупку дитячого одягу заздалегідь (тобто до пологів… ну бо – жах і сльози), про те, що лякаючись не можна торкатися себе (бо ж родимі плями, гемангіоми (ха, ха, і ще раз – ха))…  Силою думки я самостійно щодня обирала у що вірити і допускала лише те, що дозволяло мені дихати легше… Я, врешті поцікавилась у фахівців і переконала себе, що генетичні виродження насправді рідкість. Просто коли все гаразд – про це не пишуть в газетах і не переказують один одному у черзі за помідорами… Словом, повіривши у не таку вже і печальну статистику, я вирішила, що А) любитиму будь-яку дитину і Б) з дитиною все буде гаразд, бо ймовірність що не гаразд – математично менша.

І, зрештою, хоч здається, що пологи – то такий собі кінець 9-місячного очікування… На практиці ж виявляється, що це – «нічо собі» такий початок… якого особисто я чекала 27 років…

Тому будучи вагітною вдруге, я, звісно, переживатиму «чи все гаразд», але вже знатиму, що буду достатньо хорошою мамою. Бо це – мій вибір. Мій вибір не бути досконалою, не бути зразковою, але бути люблячою, приймаючою, дбайливою, не гіперопікаючою, не деспотичною… Такою, якій не принципово, щоб дитина прийшла з прогулянки чистою (важливіше – усміхненою і втомленою), якій не важливо, якою рукою малюк тримає ложку… яка, при потребі, вручить планшет, щоб допрасувати останній підодіяльник і не вважатиме, що знання алфавіту у 2 роки – це обов’язковий мінімум.

Я знаю, що достатньо хороша мама, бо ідеальна мама – це невротично-печальна печаль. І ніхто, звісно, ні від чого не застрахований, але страшно лише думати про безпеку маленької дитини, а ось забезпечувати її виявляється дещо легше. Бо у мамських думках йде тактична підготовка до ситуації коли одночасно смерч, цунамі, землетрус і падіння метеориту… І  саме в цей час грудна дитина (якимось чином) виявляється сама вдома, поряд з ножами і киплячими компотами.. А на практиці – ножі переміщені у шухляду, яку відкрити можна лише з двома вищими освітами, подолавши всю прєлєсть дитячих замків… олівці видаються з певного віку і під контролем дорослого, а таблетки сховані настільки ретельно, що у випадку мігрені простіше купити нові, ніж пригадати де саме знаходиться «ничка».

Бути хорошою мамою – легше ніж здається, але складніще ніж будь-що, що ти робила до моменту народження малюка. Ти недосипатимеш, недоїдатимеш, недо- ще багато різних речей. І почуття провини ставатиме примарою, яка норовить злякати неприємною мордочкою з-за кожного другого кута… І в ту ж історію про складнощі вітчизняного материнства, увійде частина про найніжніші почуття, на які здатна людська істота. Про любов, якою тебе вже (цілком можливо) задовбали мамські блоги. Ти обереш свій сценарій материнства, але у своїй категорії завжди залишатимешся найкращою, бо ніхто ніколи не любитиме твою дитину сильніше, відданіше, «абсолютніше», ніж це робитимеш ти.

Інколи ти помилятимешся… і шукатимеш нові шляхи, нові способи виявляти свою любов! Тому просто змирися і подякуй собі за гнучкість…

dream-come-true

У середні віки я б розписалась кров’ю, запакувала б у пляшку і кинула б у Полтву (чи шо там ше текло через Львів). Але оскільки умні люди придумали інтернет – кидаю це послання у мережу… Вдруг кого порадує :) У крайньому разі перечитаю, щойно вирішимо, що нашій родині пора розширятись…

comments powered by HyperComments