Мій син ще не з*явився на світ. Почекати лишилось ще зовсім трошечки. Вже куплені всі необхідні речі для нього. Може навіть трошки більше ніж необхідно (ну як можна не купити іще оцей симпатичний бодічок?? Останній, чесно!). Вже прочитано купу літератури / переглянуто купу он-лайн лекцій / проведено купу розмов зі знайомими мамами по догляду за немовлям. Вже навіть з*явилось приблизне уявлення, як і що я робитиму. Виробилось якесь (звісно, ще зовсім зелене) бачення того, якою мамою я хотіла б бути.

І разом з усім цим вже з*явились певні «спірні моменти» з приводу материнства з іншими жінками. І сьогодні, після розмови з черговою молодою мамою (з якою, між іншим, ми добре спілкуємось ще з універу, коли дітьми у нас і не пахло) я зрозуміла одну дуже дурнувату річ, яка притаманна мамам і вагітним будь-якого віку. Всі ми дуже не любимо, коли нас критикують, коли дають непрошені поради, коли на будь-яку фразу про НАШЕ материнство видають свою осудливу чи заперечну думку. Всі, без винятку. Навіть якщо це стосується такої дрібниці як вибір крему під підгузок чи способу обробки пупочної ранки. А тим більше якщо це стосується таких глобальних речей як лікування при хворобах, методів виховання, харчування чи поєднання материнства з роботою. І при цьому кожна з нас хоча б подумки критикує інших мам. 

Я готова першою кинути камінь в ту, яка скаже що ніколи ні за що не критикувала іншу маму чи вагітну хоча б подумки чи у розмові з третьою особою. При цьому сама дитина «тої самої дивної мамаші» може бути цілком здорова і щаслива. Хіба не це є найголовнішим? Здорова і щаслива дитина.

Усі ми різні. Усі ми маємо право виховувати дітей саме так, як вважаємо потрібним. І не обов*язково з цим бути згодним комусь іще. Але ні, ми з піною коло рота кричимо, як нас задовбали ті, хто критикує нас за те, що ми, наприклад, даємо дитині соску, а самі тихенько закатуєм очі, коли жінка з сусіднього двору «знову одягла шапку на свою дитину в +20». Чи ще гірше, запоєм розказуємо подружці, як якась «хвора на голову з інстраграму постить фотки свого немовляти коло здоровенної собаки, яка ту дитину придушить і не помітить!». І не треба думати, що це ж «абсолютно різні речі!». Ні. Якщо і ваша, і сусідська дитина здорові і щасливі, то досить вже критикувати одна одну! Чому якщо у нас різні погляди на щось, ми просто не можемо подискутувати про це, оговорити переваги і недоліки, але при цьому залишитись і кожна при своїй думці, і в гарному настрої (а не так, що, «ладно, скажу що вона права, аби відстала вже, або просто зміню тему, щоб не посваритись»). Нормальний діалог потребує того, щоб кожна жінка, по-перше, усвідомила, що які б зашибісь не були результати її мамства (дитина-хоч-до-рани-прикладай), її думка і досвід не є істинною в останній інстанції. По-друге, що ми так і продовжимо критикувати одна одну, якщо кожна не поставить собі питання «А чи не критикую когось я?», «Для чого я це роблю?», «Яка мені взагалі різниця?».

На жаль, результат нашої нездатності спокійно реагувати на чужу думку простий — ми відгорожуємося від тих, хто з нами не згідний і оточуєм себе тільки тими, хто з нами згоден. А може, просто оговорити щось «інше» без критики, без скептицизму, може бути чимось корисним..? Для обох сторін. Не обов’язково, що хтось когось переконає. В ідеалі — кожен збагне, що «можна і так» і нехай це не так, як вважаю правильним я, але теж нормально. Це як сприймати і поважати чужу релігію, наприклад. Якщо при цьому людина не шкодить нікому, то яке має значення, вона християнин чи мусульманин?

Давайте в першу чергу дивитись на себе. Не тикати пальцями на бабусь чи знайомих з під’їзду: які вони погані, що постійно лізуть до мене з порадами! Бо давайте на чистоту — ми всі такі самі. Нехай хтось і тільки подумки.

comments powered by HyperComments