Украинская писательница Катерина Бабкина вместе с французским продакшеном CoDesign Experience снимут фильм об особенной девочке Мие. Девочке, которая видит окружающих абсолютно под другим углом.

Понять мир Мии с первого взгляда непросто, но если за дело берется Катерина Бабкина, оно обречено на успех. Как говорит мама Мии, Светлана Словинская: “Я не знаю, как можно это все осуществить, как сделать это интересным, как снимать Мию, но я полностью доверяю Кате”.

История этой девочки началась 10 лет назад. когда она выбрала правильную семью, чтобы появиться на свет. Мия сразу была особенной – практически ничего не говорила, смотрела сквозь, много плакала, испытывала недоверие к миру. Когда в возрасте 2-х лет родители сами, начитавшись статей в интернете, за ночь поставили дочери диагноз “аутизм”, начались тяжелые годы работы. Нужно много сил, чтобы преодолеть все сложности и расстройства, но как ни старайся, особенному человеку никогда не стать таким, как все.

Сейчас Мия – необычная девочка, заботливая старшая сестра и начинающая художница. Она любит путешествовать, рисует больших людей на фоне маленького БигБена, создает собственный календарь, и не может заснуть без целого отряда свинок Пепп. Речь до сих пор вызывает у Мии трудности, но восторг она научилась выражать возгласом “бабалюда”, все истории передавать посредством картинок, а перед сном она ежедневно выполняет один и тот же ритуал – спрашивает у мамы наступит ли завтра новый день.

Светлана, мама Мии, говорит, что самое сложное – смириться и принять. Привыкнуть к тому, что общепринятые рамки не для вас, и начать создавать свои собственные – не нужно ходить в школу, а значит можно уехать путешествовать по миру. Или есть шанс самому научить ребенка только самому важному.

Да, Мия не такая, как другие. Но в обществе очень много таких детей, и их родители больше всего на свете хотят, чтобы маленьких аутистов не боялись, чтобы другие мамы не отводили от них своих детей, Чтобы вокруг было меньше злых слов в сторону тех, кто отличается от общепринятой нормы. Чтобы каждый обычный ребенок мог однажды протянуть руку особенному, и сказать: “иди играть с нами, Мия”.

мия4

Как появилась идея снять фильм о Мие, как она реализовывалась, и где найти финансирование рассказывает автор проекта, украинская писательница Катерина Бабкина.

Ко-продукція з Францією

В серпні ми з французьким продакшеном CoDesign Experience розпочинаємо в Києві зйомки повнометражного документального фільму про українську дівчинку з синдромом аутизму. Коли я це говорю, всі собі уявляють щось масштабне типу “Таксі” або “Амелі” – великі зарплати, супер-команду, дороге обладнання, дороге світло, і Ян Тірсен сидить пише музику. Все це, однак, не так.

Це ініціатива з нульовим фінансуванням, кожну підтримку ми шукаємо в усіх можливих установах по всьому світу, пишучи 24/7 звернення і ґрантові заявки, в нас немає офісу і грошей на готель, коли я приїжджаю по роботі в Париж, просто вся документація, звітність і підхід до роботи – французькі. А от дівчинка, героїня, і правда схожа на Амелі.

Українське кіно-середовище дуже закрите. Це складна система, що тримається на особистих зв’язках і тісно переплетена з недосконалою системою фінансування культури і кіно зокрема, коли потрібні втричі завищені бюджети (третину візьме продакшен, третина зникне по дорозі на рахунок, і на третину треба зняти кіно) і липові рахунки. Я щаслива, що в цій нашій системі все одно роблять кіно, часом навіть супер-якісне, але в мене не виходить вписатися в цю історію. Я не уявляю собі тут ситуації, коли на вечірці ти розповідаєш продюсерові про дівчинку з синдромом аутизму, а через кілька тижнів він дзвонить і каже – окей, ми це знімаємо, і одразу починає професійно займатися фільмом, не чекаючи поки хтось дасть йому на це грошей чи хтось з політиків чи сильних світу цього його підтримає, чи вдасться випросити грошей в якогось бізнесу, чи автор проекту просто все зробить сам. А в Парижі в мене вийшло саме так. Звісно, відколи ми домовилися, ми всі дуже багато працюємо, але все дуже прозоро, професійно і конструктивно. Це – надихає.

мия1

Мія

Я познайомилася з Мією коли готувала акцію своєї невеличкої орагнізації Дуже особлива подорож для Книжкового Арсеналу – це коли забезпечуються організовані візити в цікаві і непрості для перебування місця дітям з особливими потребами – різними особливими потребами. Ми стараємося, по-перше, проінформувати і надихнути їхніх батьків на такі відвідини, а по-друге забезпечити доставку, комфорт і безпеку дітей. А ще волонтери і хости таких візитів – теж діти та підлітки від 10 до 15 років. От коли ми почали готувати 30 штук волонтерів — від загальних розмов про те, що таке люди з особливими потребами і як ми до них ставимося, до практичних – що робити якщо твій новий друг впав на підлогу і почав пускати з рота піну (правильна відповідь – не перелякатися і покликати лікаря, який є завжди в супроводі дітей десь поруч), — одна дівчина, Олеся, покликала мене на дуже особливу зустріч. Батьки дітей з особливими потребами збрираються щосуботи, організовують колективні забави для дітей, а також розважаються і спілкуються самі. Олеся хотіла, щоби я подивилася на власні очі, з чим буду мати справу, і підписала кілька книг мамам, котрі мене читають – самі і з дітьми. Там я серед інших чудесних діток зустріла Мію і була нею зачарована. Вона залізла пальцем мені в око і сказала “Зелене!”, і засміялася. Взагалі, Мія часто в хорошому настрої – іноді мені здається, частіше ніж я, і мені треба в неї цього повчитися.

Синдром аутизму

Аутизм – це спектр, а не конкретний розлад. Буває гірше, буває краще. Більшість дітей і дорослих з синдромом аутизму, особливо в нашій країні, страждають від спільного неприйняття і неможливості самостійного життя. Часто сім’ї, в яких зростають такі діти, ділять життя на до і після їх появи і важко переживають власну неповноцінність, в той час як дитина мала би бути однією з найбільших радостей. На щастя, ситуація Мії не така.

Мія красива, весела і активна, вона дуже комунікабельна, просто не в звиклій соціуму манері – глибокий розлад мовлення, однак, не заважає їй виражати себе в малюнках, звуках і рухах. Вона має і вміє відстоювати свої звички, смаки і потреби. Їй десять і вона живе в любові і гармонії, її батьки соціально-активні і професійно реалізовані люди, в неї є молодший брат, і його друзі не цураються товариства Мії.

Мія не ходить до школи, втім, її батьки скептично ставляться до сучасної системи освіти в принципі і не певні, чи варто туди надсилати і звичайних дітей. Мія не може бути самостійна і прийнята в багатьох ситуаціях – тому що соціум не пристосований до неї. Саме так, а не навпаки.

мия3

Ідея

На захисті Мії від негативу стоїть безумовна, але свідома, без фанатизму і трагедії, любов її сім’ї, а також її власна природня краса, яскравість, незвичність.

Ідея фільму “Ходи гратися з нами, Міє” полягає в тому, щоби на прикладі історії з життя Мії показати, з одного боку, яким має бути життя дітей з розладами і ставлення до них, а з іншого – яка все ж таки велика прірва в нашому суспільстві існує між тим, як мало би бути, і як є. Казковий, незвичний образ Мії покликаний розбити стіну страху і відчудження, яка сформована в нашому суспільстві стосовно хворих, неповносправних, інакших.

Це з якогось боку цинічно, але Мія – така, яку хочеться мати поруч з собою. Хочеться, щоби діти з нею гралися, хочеться, щоби вона посмішкою віталася з тобою зранку в під’їзді, жила в сусідньому домі. Таких дітей, як Мія, таких людей, як її сім’я хочеться бачити сусідами, однокласниками, тими, хто з тобою на пляжі, в музеї, в кафе, в транспорті. Для нас Мія – метафора і вдале втілення того, що діти та дорослі з синдромом аутизму та з іншими розладами – потрібні нам серед нас, вони цікаві, варті любові, нашого розуміння, що вони є поруч і це так, як має бути. Ми маємо захотіти їх бачити та рівноправно з ними бути, перестати їх боятися, без цього не спрацює ніяка примусова інклюзія.

Особисте

Після моєї книги “Шапочка і кит” та благочинної акції, спрямованої на допомогу дітям з раком “Шапочка і міліон на Таблеточки”, а також після заснування Дуже особливої подорожі мене часто запитують, чи це особисте – чи є в мене рідні з особливими потребами, чи близькі, котрі боряться з раком, чи ще щось таке. Ні, нічого такого не було. Але так, це особисте. Я вважаю, це має бути особистим абсолютно для кожного.

Підтримка

Хочете долучитися до змін в суспільному ставленні до людей з особливими потребами? Підтримати наш фільм можна і дуже потрібно тут: http://www.touscoprod.com/en/project/produce?cleanname=viensjoueravecnousmia

comments powered by HyperComments