Інколи здається, що людина-кандидат наук – це істота з іншої планети. Її не можуть турбувати брудні підгузки та зригування, вона має постійно читати, писати, викладати, розвивати науку… Але якщо у кандидата наук троє дітей, їй є про що розповісти: про викладання в універститеті, студенток з дітьми та трьох маленьких спиногризів, що зростають паралельно з дисертацією.

 Відверто про наукове життя, дітей та усе, що їх об’єднує розповідає викладач НТУУ “КПІ”, доцент та тричі мама Ірина Побідаш.

Кар’єра та діти

Так сталося, що в педагогіці я працюю весь час, хоча ніколи не мріяла про цю професію. Від початку навчала молодшу групу в фольклорному дитячому театрі-студії, потому працювала викладачем української мови та літератури в Ліцеї міжнародних відносин № 51 (м. Київ), після закінчення аспірантури вже більше десяти років викладаю в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут».

Маю троє дітей, 11, 9, 7 років, двоє дівчаток та хлопчик. Всі несхожі один на одного ні зовні, ні характером. Всі унікальні й неповторні, кожен – особистість, і від цього складно. Троє дітей – це дуже тяжко, але так само круто й весело. Втома, безсонні ночі, знову втома, знову безсонні ночі минуть і забудуться. Залишиться – любов. А це найголовніше в житті.

Після першої дитини я вийшла працювати одразу. Коли народила другу, зрозуміла, що чоловікові та мамі буде дуже складно допомагати мені в такому режимі, і все ж зважилась на декретну відпустку, яка починалась з вересня. Вже взимку я декламувала поезію серед кімнати і обмірковувала майбутні лекції. Ледве дотерпіла до наступного вересня – і на роботу. За старшою дочкою та молодшим сином не сиділа в декреті зовсім. Взагалі декрет – це не для мене.

Народження моєї старшої доньки співпало з захистом кандидатської дисертації. Я подала документи в спеціалізовану вчену раду, за два тижні народила, за два тижні потому сиділа на першому засіданні тієї ради, слухаючи про призначення офіційних опонентів. Коли ж захищалася, малій було 4 місяці.

Вважаючи, що дітей я народжувала один за одним, працювала постійно, без “декретних канікул”. В усій своїй пишній красі очікування дитини на підборах читала лекції студентам. Отже, й малі мої слухали мамині уроки завжди. І нині вони заходять бува зі мною на роботу, знають, як звати моїх студентів, а студенти добре знають їх.

Як мені вдається поєднувати кар’єру та велику сім’ю? Я люблю своїх дітей і люблю свою роботу. Напевно, любов і допомагає. А ще велика зайнятість дає мені шанс відчувати себе живою, потрібною та додає наснаги та сил працювати над собою.

кандидат

Домашня педагогіка педагога

Діти – це щоденна праця, фізична й духовна. І щоденна радість! Ми багато чого робимо разом: танці, музична школа, театри, концерти, виставки, майстер-класи, прогулянки, бібліотеки, малюємо, читаємо, граємось, робимо уроки… чого тільки не робимо. Для «разом» у нас багато часу. Але кожній дитині хочеться «індивідуального часу з мамою». І тут я завжди собою незадоволена, завжди перепитую себе, а чи достатньо вділила того часу кожному з них. Усю свою наукову, професійну роботу, що виконую поза навчальним процесом, переношу на після опівночі, аби вивільнити час. Дома – діти на першому місці.

Я буваю з ними сувора (хоча прикрикнувши, потім себе поїдаю за це), буваю несподівана (можу запропонувати їм свято серед важкого тижня просто так), буваю різна. Їм не сумно зі мною, мені з ними теж.

Щодо дисципліни. Я творча натура, тому межі, графіки тощо – це не про мене. Не хочу сказати, що дисципліни у нас нема. Вона складається з самого графіка життя: школа, музична школа, позаурочні заняття, вільний час… Намагаюсь привчити своїх дітей до відповідальності, праці (страшенно не люблю байдикування), до радості життя (найстрашніше – коли дітям сумно й нема чим зайнятися), до дружби (нікого ріднішого в них не буде), до внутрішньої свободи (завжди вислуховую їхні думки і навіть поради), до порядності в стосунках. Тому наша сімейна система виховання (ми так з дітьми разом вирішили) – це демократична система. І ще один невеличкий бонус до неї – ми завжди ділимося інформацією навіть про погані вчинки з мамою (бо її любов незламна) і мама завжди читає на ніч книгу.

Викладачі та майбутні мами

На нашій кафедрі викладачі переважно жінки і переважно мами. Жінка жінку завжди зрозуміє. Тому ми нормально реагуємо на народження маленьких діточок. Це ж щастя! Завжди лунають жарти, що ось, мовляв, майбутнє покоління прийшло вже на навчання.

Повинна вам сказати з власного досвіду, що материнство впливає позитивно на жінку – багато дівчат стають дисциплінованішими, бо в них вже нема часу бездіяльно протринькувати свій день.

Бували прикрі випадки прикривання дитиною своїх лакун у навчанні, це завжди помітно. На це неприємно дивитися, оскільки дитина – це не причина ледачкувати або прибріхувати. Це мотивація бути найкращою.

Дівчата, які очікують маля або народили, часто підходять до мене або телефонують щодо різних питань, адже знають про моїх малюків, радяться , чи варто йти в академічну відпустку. І мені це страшенно приємно, бо це говорить про інші зв’язки, вже не офіційні, а дружні, сердечні. Для мене це надважливо – буті Людиною і виховувати нових Людей. Я всім молодим мамам раджу вчитися далі, знайти в собі сили, не здатися, бо дитя насправді окрилює, і все можна подолати. Я не проти малих дітей на своїх заняттях, навпаки – всім своїм студенткам я бажаю народження здорових, щасливих малюків. З ними хоч і складно, але вони – найкращий стимул.

comments powered by HyperComments