Кілька років тому, коли сина ще не було в планах (ну або був, але в дуже туманних), я пам’ятаю, як писала блог «Чому я люблю маршрутки і телевізори». Іронічне «люблю», звісно. Моє ставлення до міського транспорту можна порівняти візитом не дуже любого родича – усміхаєшся, аж зуби зводить, і чекаєш, коли ж це щастя закінчиться. Втім, я переконала, що в цих почуттях не самотня. Але з народженням дитини (для жінки ця фраза – аналог чоловічого «перейти рубікон») усе множиться удвічі – кілограми, враження, емоції, кількість витрачених нервових клітин на проїханий у маршрутці метр. Особливо останнє. І я можу пояснити, чому. Я навіть описати можу, благо, зараз, коли Данило спить, я вже знову стаю схожою на адекватну людську особину. Я вам по секрету можу зізнатися у своїй мамській немудрості: коли він дуже довго спить, я цілую його щічки-ручки-спинку в надії, що прокинеться. Але материнські ніжності (розлади), то окрема тема. Отож, автобуси.

Нещодавно нам терміново знадобився кран. Іграшковий, у подарунок. Біда у тому, що крана, який був нам потрібен, у магазині не виявилося. І ми з Данилом (2 роки 3 місяці, 14 кг, згодом зрозумієте, чому я тут це пишу) вирушили на ринок. Як мені не хотілося цього робити! Як заходити у кабінет стоматолога, як бачити суму у квитанції за комунальні послуги, як казати «Нічого страшного», коли на ногу наступив хтось 100-кілограмовий. Якось так не хотілося йти з дитиною (невгамовним вимагачем із пропелером у дупі) у магазин іграшок…

Дорога видалася, на диво, без проблем. Ну син всього раз ускочив у калюжу, із пішохідного мосту кинув сніжком по поїзді, а потрапив по машиністові, і тільки. Що кричав машиніст, не розчули, і це теж неймовірне везіння. А от у магазині вже так солодко не було. По-перше, там виявилися дозюванчики (динозаврики) – «А чому дозюванчики беззубі?», по-друге, навпроти магазин квітів – «Скільки там квіточок ненюханих!», по-третє, вибраний мамою кран виявився екскаватором – «А де у нього стріла?». Зрештою, ми якось вибралися з того підступного закладу торгівлі і рушили на зупинку. Але!!! Мама пригадала, що удома закінчилися яйця. Поки ви беретеся за голову і думаєте, чи зовсім я оскаженіла, раз вирішила купувати яйця з дитиною на руках і коли на вулиці гололід, скажу: жінки у декреті не шукають легких шляхів).

Поки я купую делікатний продукт, син угледів у сусідньому кіоску необережно залишені без нагляду відра. Одне з них тут же потрапляє в пустотливі ручки. Данило урочисто бере одне з них (щастя, що маленьке і пластикове) і несе до мене. Я в цей час нахилилася і порпаюся в переповненому рюкзакові. «Мама, ти – король», — каже син і вдягає відро мені на голову. Поки король позбавляється корони, продавці збігаються на безплатну виставу – моя дитина доганяє собачку, який «хоче, щоб його погладили». Так хоче, що втікає з усіх лап. Тим часом відро мені впору і зніматися не бажає.

Коли ми нарешті йдемо на маршрутну зупинку, Данило Романович згадує, що він «маленький». Так що у напакований автобус влазимо так: на руках хлопчик (див. вагу вище), на спині рюкзак, у зубах пакет з яйцями і екскаватором. У квартирі (четвертий поверх, ліфта немає) я розумію, що королям такі пригоди навіть не снилися). Будьте сильними, мами.

Р.S. Жодне яйце дивом не постраждало.

comments powered by HyperComments