Одна мудра жінка якось сказала, що легше дробити камінь, ніж ростити дитину. Не знаю, як щодо каменя, але з малюком дуже і дуже нелегко. Принаймні, мені. Або моє материнство – цілковите педагогічне фіаско, або складних періодів (гм…) у цій справі не уникнути. Але почнімо неоригінально, з початку.

Перший місяць після пологів (крім трьох ночей на новому місці) я здебільшого думала, що молоді батьки перебільшують свої страждання. Ну, що складного: погодував, поспівав, спати поклав. Головне – у період неспання говорити з сином і розповідати йому усе, що бачиш сама. Від звуку мого голосу він заспокоювався. До речі, ця звичка збереглася у мене досі. Ну, прокинешся кілька разів за ніч – це не смертельно. Син майже одразу перебрався спати до батьків (пробачте, лікарю Комаровський, тут Ваших рекомендацій я не дотрималася), проблем з лактацією не було (тьху-тьху!) і я уявила, якими безхмарними будуть мої дні з малюком. Ви вже зрозуміли, що було далі)

Коли почалися безсонні ночі (животик, зуби, магнітні бурі, місячні затемнення), я клялася собі, що більше ніколи-ніколи-ніколи не погоджуся це повторити. «Як люди зважуються на другу дитину, знаючи, що їх чекає?», — крутилося у нетверезій від утоми голові. А на третю і більше?! Немислимо. Втім, мені було чим зайнятися і з моїм одним-однесеньким синочком. Коли пригадую ті перші місяці (десь до чотирьох), тішуся, що майже не маю тодішніх фото. Зачіска а-ля «я у мами замість швабри», втома, депресія, постійно роздратовані нерви – словом, я, напевно, була схожа на зомбі.

Потім стало веселіше. Син активно вчився – качатися, сидіти, стояти, ходити. Він із народження жвавий хлопчик, із ним ніколи не сумно. Трохи тиран, балуваний, але мій. Напевно, він вредніший, ніж середньостатистична дитина цього віку, але порівнювати мені немає з ким. Коли йому було півтора року (на той час Данило вже говорив простими реченнями і освоїв горщикову науку) важко було тільки витримувати постійну біганину і вилазіння на все, що нижче за два метри. А тоді прийшов триндець.

У будинку, куди ми торік переїхали, і в навколишніх дуже багато дітей. І усі, як на підбір, Данилового віку, плюс-мінус кілька місяців. Якось на вулиці моя дитина побачила хлопчика. Хлопчик качався по землі і кричав-кричав-кричав. Данило довго допитувався, що з ним сталося. А потім узяв і повторив мені цей концерт без замовлення. Я ігнорувала (порада з однієї розумної книжки), потім пояснювала (порада з іншої), потім робила так, як він (ми разом стояли посеред тротуару і кричали, ага), потім сварила. Що тільки я не робила… Без толку.

Думаєте, це все? Десь у два роки (зараз йому два з половиною) почалося «Я сам», «Не чіпай мене!», «Не хочу» і фініш – «Нащо ви усі мене сварите». Усі – це мама і тато. А, ще безкінечні «Чому?», «Куди?», «Навіщо?» і т.д. Зараз він цілком серйозно може переговорити мене, тата, сусіда, та будь-кого. Видає таке – сміятися і плакати одночасно. Якщо це не пресловута криза трьох років (тобто попереду найближчим часом ще щось веселе), то краще дайте мені щось сильніше за валеріану. Мама втомилася, справді. Дуже-дуже. Мамі треба відпочити)))

Якщо хтось візьме мою дитину в садочок (на перший погляд, він милий), заспокійливим поділюся. І цукерками. І взагалі, людям, які здатні цілий день пробути з двадцятьома такими, як мій син, я готова доплачувати за шкідливість праці. Щиро.

comments powered by HyperComments