Світло ламп на пероні — тьмяне. Ми, звичайні люди, що прийшли привітати героїв з поверненням, стояли живим коридором з плакатами, квітами і кульками.

Трохи далі, «рада матерів» тримала над головою рушники, щоб наші солдати пройшли під ними на щастя. Потяг вже прийшов, безліч вагонів з технікою і два з ними.

З тими, кого ми всі і чекали.

Але вони ще не вийшли.

Рідних пропустили до вагонів, щоб саме їх першими побачили хлопці, ступивши врешті на рідну землю.

Молодесенька дівчина тримала на руках лялечку-донечку, всю в рожевоми. Поки всі чемно чекали, вона, засвітивши ліхтарик смартфону, махала ним у вікно вагону, показувала маляткові на потяг. Вона крутилась, як в’юн. Підстрибувала, піднімала донечку, підбігала то одного вікна, то до іншого.

 

Врешті хлопці почали виходити, але лишалися біля вагонів. Дівчина побігла туди. Позаду мене хтось намагався підстрибнути. Я оглянулася: гарно вбрана жіночка подивилася на мене з якимось проханням в очах.

«Вас пропустити туди?», запитала я. Вона кивнула і я відступила в бік.

І вона побігла, полетіла в своїх чобітках на підборах, вдивляючись в купу люду, обличчя яких неможливо було розібрати в тьмяному світлі ліхтаря. І раптом, за п’ятнадцять метрів до натовпу з двохсот людей, вона закричала «Синок!!!!» і кинулася в самий натовп, де поміж безлічі облич впізнала рідне.


А потім, після всих урочистих привітань, я помітила те малятко в рожевому. Вона міцно притислася щічкою до молодої щоки солдата, охопила його руками так, що мабуть ніяка сила вже не в змозі буде відірвати її від нього.

А поруч молодий хлопчина казав жінці, що гладила його по щокам і очам своїми долонями, раз по раз витираючи свої сльози. «Ну мам, ну перестань, ну все ж нормально…Ну мам..»

Леся Поліщук

 

 

comments powered by HyperComments