«Ти заспокоїшся, чи мені викликати поліцію?», «Якщо ти зараз же не підеш зі мною, тебе забере отой дядько!» – хто із нас не чув таких страшилок? Навіть якщо це звучало не на нашу адресу, всім нам відомо про такий «виховний» метод – залякування. Чи діє він? Так, безперечно – дитина може замовкнути і ватяними ногами піти робити те, що їй сказали. Та ефект буде недовгим, а от негативні наслідки відчуватимуться впродовж років.

Як бачить світ немовля? Як безладний набір звуків, запахів, барв, рухомих плям та людських облич. Якщо в утробі всі потреби малюка задовольнялися в автоматичному режимі, то життя після народження виявилося боротьбою, власне, за життя: кожного разу, коли хочеш їсти – кричи, хочеш спати – плач, хочеш бути в чистоті – крутися і хнич. Коли батьки реагують на кожен писк малюка, вони його не балують – вони формують базову довіру до світу.

Що це таке – базова довіра до світу? Це впевненість у тому, що світ – дружнє, нестрашне, незагрозливе місце, де малюкові раді. Місце, в якому мама і тато завжди готові прийти на допомогу, заспокоїти в разі чого, застерегти від різних нещасть. Так-так, безперечно, невеличкі щоденні «нещастя» теж необхідні: забите колінце, заборонений шоколад та схожі прикрощі. Адже формувати базову довіру до світу не значить від цього світу сховати. Більше того, оберігання дітей від усіх підряд негативів – це також крайнощі: тотальна довіра до світу, в якому, попри все, ще дуже багато злого, так само небезпечна, як і недовіра.

Більшість психологів сходяться на думці, що базова довіра формується у перші роки життя. Коли дитина підросте, коли піде до школи, коли виросте і буде сама вирішувати свої проблеми, в тому числі психологічні – все це вже надто пізно. Якщо малюк не навчився базової довіри у ранньому віці, то свідомо її вже у собі не виховаєш – за кожним незнайомим поворотом так і будуть сидіти бабайки зі злими дитсадківськими виховательками. От лиш страх від їхньої появи доросла людина вже навчиться ігнорувати. А ігнорація почуттів, як відомо, прямо дорівнює хронічним хворобам та психологічним комплексам.

Само собою, жодна мама не бажає своїй дитині такої сумної перспективи. Та попри це, залякування вовками з лісу, здачею в дитбудинок чи уколом від жадібності час від часу трапляється все одно. Чому ми собі це дозволяємо? Тому що батьківство, як не крути – це клопітка щоденна праця. Звісно, батьки (особливо мами) змучуються від щоденної відповідальности та турботи. А ті тати, які багато працюють і рідко бачать дитя, взагалі не знають, з якого боку підійти до дитини. І тоді так хочеться натиснути на якусь чарівну кнопку (в нашому випадку – налякати бабайкою)! І, здається, жодних проблем, пов’язаних з дитиною, не стане: малюк нарешті засне, запам’ятає віршика в садок, прибере розсипаний конструктор.

Та на жаль, такої кнопки не існує. Тим паче, ми часто вимагаємо неможливого, того, що дитина не може виконати лише за бажанням: заснути, припинити боятися чи плакати. Залякуванням ми продукуємо ще більший стрес, а тоді заспокоїтися майже неможливо (хіба що дитина заклякає від страху). Чим ще може обернутися невинний бабайка?

Відсутність опори. Як же сподіватися на порятунок в разі чого, якщо найближчі люди – батьки – не просто невзмозі захистити, а й самі кличуть ворожі сили?

Залежно від темпераменту: агресія та руйнація. Спрацьовує захисний механізм: щоб мене не вкрали злі істоти, я сам стану злим. Або замкненість та безініціативність. Якщо я взагалі не матиму бажань, монстри мене не чіпатимуть.

Все це може вилитися у панічні атаки, егоїзм, апатію, депресію, енурез, заїкання, садистичні нахили, алкоголізм та багато інших лих, через які людина може мучитися все життя. Звісно, якщо у вас один раз прохопилася якась «бабайкова» погроза, це не значить, що дитя матиме весь негативний набір. Але ви не можете знати цього наперед, бо діти дуже різні, і ми не можемо передбачити, що западе в душу, а що не матиме значних наслідків. Тож краще не ризикувати.

Джерело

 

comments powered by HyperComments