• насправді, не важко мати нікого, і тим більше не “важче” – цей заголовок спеціально для того, аби вам захотілося зайти і прочитати цей пост. Але одна думка в мене з’явилася у цей тематичний “донечковий” день, цікаво почути ваші на цю тему?

25 квітня маємо День Донечки.

Всіх мам донечок (і себе теж, і свою маму теж) – вітаю, а мамам синочків нагадаю, що День Сина – 22 листопада, не забудьте 

Так от. Для мене мати доньку – в чомусь психологічно складніше, ніж мати сина (хоча як воно – мати сина – я не знаю). І для тата – мати сина теж складніше, ніж мати доньку. І ось чому: якщо в тебе дитина протилежної статі, ти бачиш в ній окрему особистість, його чи її, якогось чи якусь таку (чи такого), і ти простіше комунікуєш з цією новою людиною. А коли у мами є донька (принаймні у мене так) – вона постійно шукає у цій дівчинці себе. Себе, маленьку. Себе, дитину. Себе – бо ж наші дівчатка дуже схожі на нас, правда? Навіть якщо у них татові очі, волосся, вії чи що там ще (та все!) – вони все одно наші маленькі копії, наші міні-я, навіть якщо ми в цьому нікому не зізнаємось

Я бачу у Віці себе – і мені хочеться пояснити чи додати їй щось таке, чого бракувало маленькій мені. Ми всі пам’ятаємо свої дитинства – у всіх відтінках, навіть якщо вже у розмитих – і мені що разу крається серце, коли я роблю до неї щось таке, що колись – у дитинстві – розбило сереце мені. І це неправильно (бо трохи важко) – і краще відразу відгородитись від цієї мамсько-дівчачої емпатії, і попередити саму себе, що у неї свій власний шлях. Але чи зможу я так зробити? Чи зможе хоч одна мама у світі так зробити? Коли вона вдаряється, болить мене. І коли плаче (по-справжньому)- сумно мені. І коли біжить до когось привітатись, а та інша дитина не відповідає – як доросла людина, я розумію, що це норма, але та маленька дівчинка десь у глибинах мене, засмучується.

І коли я їду від неї кудись надовго (таке було поки що тільки раз, але може, буде ще?) – я згадую, як малою дуже сумувала за своєю мамою, вдягала свою іграшку у мамину футболку, і так з нею спала вночі  І часом я бачу, що вона – не я, що в неї інша душа, інше світло і інші тіні, і знаєте, що? Я так цьому тішуся. Бо як би це не звучало егоїстично чи егоцентрично, тільки свої власні болі, пережиті, пережовані, переплакані – відкликаються особливим щемом. Чужі ж – навіть своєї дитини – ти можеш осягнути лише з позиції Старшого. З позиції “допомогти” – “підтримати” – “розрадити”. З хорошої і дорослої позиції. Бо ті, які “такі ж як у тебе” миттєво переносять тебе назад, у дитинство. І ти нічим не можеш допомогти – бо ти  стаєш такою ж дитиною, як і вона. Ух. Як це все складно

Я думаю, у мене донька (яку я страшенно хотіла і про яку мріяла) – саме тому, що я маю ще раз пережити себе, маленьку. Пережити – і щось цінне зрозуміти. Врешті-решт, для НЕЇ стати дорослою – яка її комедії, драми і трагедії зможе оцінити по достоїнству  Всім донечкам – і мамам донечок – і мамам мам донечок – бажаю жіночого глибокого і чутливого розуміння, хто ми такі. Хай все буде добре! Зі святом! 

 

Більше постів — у мене на українському мамаблозі www.sunnybunnysblog.com Заходьте, в нас все по-справжньому!

comments powered by HyperComments